Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

Так, — врешті підтвердив рецепціоніст, — триста п’ята кімната.

Комісар подякував і подався до сходів. Піднявшись на третій поверх, він знайшов двері з потрібним номером і обережно в них постукав. Боксер відчинив і здивовано подивився на гостя.

— Ви?

— Пригадуєте мене? — запитав Вістович.

— Так, ми разом їхали в поїзді, але...

— Дозвольте зайти.

Лисак неохоче пропустив його всередину.

— Як ви тут опинилися? — спитав він, зачиняючи двері.

Обличчя Ромка, як і обличчя Щипака, було добряче потовчене.

— Довга історія.

— Я думав, ви прямували в Берлін.

— Все правильно... Послухайте, я знаю, що програвати дошкульно, але поєдинок був достойний.

— То ви бачили?

— Бачив. Я був у залі. Але ще раніше я бачив ваші бої у Львові.

— Там я вдома, — з сумом сказав чоловік.

— То не зволікайте й повертайтеся.

— Завтра вранці якраз поїзд. Ви також їдете?

— Ні, — комісар зітхнув і підійшов до вікна, — на жаль, ні...

За важкими готельними портьєрами виднівся окраєць вулиці, освітленої гасовими ліхтарями, вздовж якої час від часу пропливали людські постаті, закутані в теплий осінній одяг.

— Я матиму до вас одне прохання, — притишеним голос сказав комісар, — чи не могли б ви взяти зі собою завтра лист, а у Львові передати його директору поліції Вільгельму Шехтелю?

— Думаю, міг би, — відповів боксер, — от тільки поліцію я недолюблюю...

— Не турбуйтеся, в листі я написав, що ви робите величезну послугу закону.

— Коли так, то жодних проблем.

Вістович дістав із нагрудної кишені запечатаний конверт і вручив його Лисаку.

— Гарної дороги, — побажав комісар, ідучи до дверей.

— Побачимось у Львові, — несподівано промовив боксер.

Вістович усміхнувся.

— Буду радий запросити вас до «Шкоцького кафе» на гальбу пива, — сказав він на прощання.

Комісар зійшов униз, минув рецепцію і вийшов з готелю на вулицю. Несподівано просто перед собою він побачив довгу постать Удо Вінкеля, що, стоячи неподалік свого авто, задумливо курив сигару. На шанобливій віддалі від свого шефа виструнчилися водій і двоє охоронців.

— А, Вістовичу... — промовив він, зауваживши комісара. — Як вам поєдинок?

— Незабутній, — відповів той.

Вінкель неквапом наблизився.

— Не дуже розчаровані, що львів’янин програв?

— Ні, що ви. У чесному поєдинку перемагає найкращий.

Мафіозі чомусь дивився на нього так, ніби хотів проткнути поглядом наскрізь.

— Там, за столом, ви повідомили нам цікаві речі, — продовжив Вінкель, — тепер під підозрою всі. І вже ніхто не спатиме спокійно. Включно зі мною.

— Ви поза підозрою.

— Он як? І чому ж?

— Бо якби вам запраглося, то ви б і так могли порішити будь-кого з цього товариства без шкоди для себе. А оскільки кожен з них вам по-своєму корисний, то й убивати немає змісту. Ані Еберта, ані полковника, ані фабриканта, ані тим більше статс-секретаря фон Гарпе. Звідси висновок, що й до дійсних смертей, які я розслідую, ви не маєте стосунку.

Вінкель усміхнувся і випустив з рота струмінь сивого диму.

— Маєте рацію, — згодився він. — Що ж, гарного вечора, комісаре.

Вістович відповів таким же побажанням.

— До речі... — гукнув йому в спину Вінкель.

Львів’янин озирнувся.

— Завтра вранці родина забирає з моргу тіло мого друга Бартоломея. О третій по полудню на Старофарному цвинтарі відбудеться похорон. Не хочете прийти? — сказав він це таким тоном, ніби насправді запрошував на веселий прийом.

Комісар зрозумів, що відмовлятися не слід.

— Обов’язково буду, — кивнув Вістович і, вже не зупиняючись, пішов далі вулицею. Минувши гарно освітлену Аркадію та Брауншвайзького лева[38] на площі Вільгельма комісар вийшов на Берлінерштрассе. Біля Польського театру чоловік раптом сповільнив крок. У шиї неприємно занило. Так буває тільки в одному випадку — коли хтось за ним стежить. Здатність відчувати на собі ворожий погляд виробилася в нього за роки поліційної служби і вкрай рідко підводила. Зупинившись, комісар дістав цигарку і, закурюючи, обернувся, мовби для того, аби заховати вогонь від зустрічного вітру...

Після цього, мовби прогулюючись, повернув на Мюллерштрассе, що вивела його на Санкт-Мартін. Тут Вістович, дослухаючись до кроків позаду, остаточно переконався, що за ним стежать. Дійшовши так до руїн Берлінської Брами, львів’янин рвучко озирнувся. Як і слід було чекати, за десяток метрів від нього також зупинився високий чоловік у темному пальті й капелюсі. Вони були самі серед просторої площі, стояли один навпроти одного, тож уникати подальшої розмови видавалося безглуздо.

— Доброго вечора, пане Вістовичу, — привітався незнайомець. Він говорив німецькою з сильним російським акцентом.

— Доброго вечора... — відповів комісар. І за мить додав: — ...пане Дємідов.

— Я волів би, щоб мене називали графом, — виправив його росіянин, підходячи ближче.

Певний час вони мовчали, ніби намагаючись краще розгледіти один одного. Однак погане освітлення їм заважало. Вістович тільки зауважив, що граф носить акуратну борідку і має худі впалі щоки.

— Ви швидко мене знайшли, — не без поваги в голосі промовив комісар.

— Це було неважко, — відповів росіянин, — у Берліні в мене всюди очі й вуха... Приходьте до мене завтра на мою позенську проповідь. Я розповім вам більше.

— Змушений відмовитися, — криво посміхнувся комісар, — ті, що до вас приходять, потім кепсько закінчують.

— А-а-а, он ви про що! — театрально здивувався граф. — Думаєте, я вбив добродіїв Ціммермана, Дрезена і Лютке?

— Ви або хтось із ваших адептів із «Братства полум’я». Так само на вашій совісті принаймні ще дві смерті. Я маю на увазі барона фон Лютцендорфа з Потсдама та фрау Заславську з Ляйпциґа, які загинули особливо жахливо.

— Ах, так. Шановний Макс Баум, в якого ви знімали житло, розповів, що дав вам підшивки старих газет... Адже висновки ваші звідти.

— Баум і такі, як він, — це і є ваші «очі й вуха»? — іронічно запитав комісар.

— Часами ними буває. За відповідні гроші. До речі, добре про вас відгукувався. Сказав, ви порядний чоловік і чесний постоялець.

— Як зворушливо з його боку.

— Що ж, пане Вістовичу, Заславська і Лютцендорф справді пішли цим болючим, але єдино правильним шляхом. За допомогою вогню і страждання вони очистились і тому предстали перед Господом невинними, мов янголи. Це були найкращі мої учні, і я ними пишаюся. У цьому випадку зерно мого вчення потрапило у