Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

добрий ґрунт, давши плоди... Що ж до трьох інших, то, боюся, ви помиляєтеся. До їхніх смертей я не причетний.

— Хотів би зауважити, що «інших» смертей було насправді не три, а чотири. Вбито також близького друга Удо Вінкеля. Я не знаю обставин цього злочину, але впевнений, що ви й тут доклали руку, — сказав Вістович.

Граф єхидно засміявся.

— Якщо хочете знати, то смерть цього Бартоломея на прізвисько Тойфель[39] мене по-справжньому тішить. Колись він був одним із нас, моїм учнем. Але потім показав себе негідником, — сказав граф. — Наживався на тому, що фальшував заповіти братів та сестер, які вчинили священне самоспалення. Та все ж я не вбивав його. Як не вбивав Ціммермана й Дрезена. Якщо пам’ять мені не зраджує, вони загинули від ножових поранень. Смерті, цього істинного людського дару, що позбавляє людську істоту прокляття земного існування, було досягнуто грубо, примітивно, по-варварськи... Я ніколи б не вдався до такого. До того ж, комісаре, нащо мені вбивати таких впливових учнів?

— Гадаю, тому, що ви служите не тільки своїм божевільним ідеалам, але й російській розвідці, — зауважив Вістович, — а вже для них загиблі були ворогами.

— А як щодо Лютке? — запитав граф. — Чим він завинив переді мною?

— Тим, що в своєму розслідуванні зайшов надто далеко і мало вас не викрив, — відповів комісар, — його вбивство, до речі, цілком підпадає під ваші канони. Пожежа ледь не знищила увесь будинок, а тіло обгоріло, як старий папір.

— Що ж, далі ви, мабуть, скажете, що будинок Дрезена згорів, а труп Ціммермана спалили. Сяк-так підходить під вашу теорію, — промовив Дємідов.

— Ні, я просто піду й завершу це бісове розслідування, пане графе, а потім повернуся додому, — відрубав комісар.

— Дорогий Вістовичу, мені однаково, що ви там собі вигадали, — раптом змінив тон росіянин. Він говорив тепер холодно і без жодного блазнювання. — Мої покровителі досить могутні, щоб я міг не перейматися вашими фантазіями. Зрештою, якщо я вбивця, то чому прийшов до вас? Чому вистежив?

— Що ж, поясніть.

Граф роззирнувся і, переконавшись, що довкола порожньо, продовжив:

— Залиште свою гру і приєднайтеся до нас.

— До вашого братства?

— Саме так. Це ваш єдиний шанс пережити кінець світу, який невпинно наближається. До того ж ви можете більше не турбуватися за своє життя. Ним заопікуються могутні та впливові люди. Могутніші й впливовіші, ніж Удо Вінкель.

— З російської амбасади?

— Припустімо, що так...

— Ідіть до біса, пане Дємідов, — стомлено відповів комісар, — між вашими покровителями й Вінкелем немає жодної різниці. Всі негідники. І найбільше я хочу, щоб вони перегризли один одному горлянки, мов скажені пси.

Вістович вже збирався піти геть, коли ж росіянин вхопив його за лікоть.

— Гори в аду! — почув від нього російською комісар.

Тієї ж миті Вістович з подивом побачив, як його рукав охопило полум’я і жадібно поповзло по ньому вгору. За якусь секунду вогонь вже палахкотів на його плечах, нестерпно обпікаючи обличчя. На щастя, комісар устиг різко здерти з себе палаючого плаща і, стиснувши зуби від люті, вже збирався кинутися на проклятого графа, проте той зник. На чималій темній площі серед нестерпного смороду гасу, яким, схоже, облив його Дємідов і непомітно, як цирковий штукар, підпалив, стояв тільки він і за два десятки кроків — кілька здивованих перехожих, що спостерігали, як біля його ніг догорає покинутий плащ. У темряві над ними бовваніла вежа недобудованого цісарського замку, який, подейкують, зводився за особистим проектом Вільгельма II, що був переконаний у неминучості війни з Російською імперією.

IX

Позен

9.11.1905

Ранок

Вістович прокинувся у кепському гуморі. Ледь розплющивши очі, комісар відчув, як всередині, мов нудота, підкочується до горла впевненість, що сьогодні станеться щось особливо паскудне. Одягаючись, чоловік спробував переконати себе, що це всього лиш наслідок вчорашньої випадкової зустрічі з психопатом Дємідовим. Не скоро вдасться позбутися цих спогадів. Десь так, коли з комори викидають здохлу мишу, яка вже почала тхнути, але сморід ще довго там залишається.

Настрій Вістовича трохи покращився, коли він, купивши собі нового плаща в крамниці одягу на Санкт-Мартін, подався до «Café International» на Берлінерштрассе, де замовив «Сніданок по-віденськи». Усміхнена дівчина-кельнерка принесла йому на таці каву, свіжу булочку, грудку масла і круто зварене яйце. Комісар мимоволі задивився на неї. Обличчя свіже, усмішка соковита, білозуба. Очі великі й грайливі. Темно-русяве волосся зібране дулькою на потилиці. Зростом невисока, проте струнка. Плечі мала тендітні, груди виразні й високі, руки не зманіжені, зі слідами фізичної праці, але пальці були видовжені, як у піаністки. Тож якби довелося уявити собі позашлюбну доньку якогось монарха, портрет цієї кельнерки ідеально би пасував.

Проте найбільше комісара зачаровувала її усмішка. «Зараз пів на десяту холодного осіннього ранку, — подумалось йому, — їй, безперечно, довелося прокинутись о шостій, щоб привести себе до ладу й дістатися до роботи. Адже, найпевніше, живе вона десь на околиці. Гроші тут заробляє мізерні... Та й узагалі, життя таке паскудне, а вона усміхається».

Помітивши його погляд, дівчина зашарілася.

— Як вас звати? — запитав комісар.

Йому чомусь захотілося знати її ім’я.

— Маґда, — відповіла вона, — Маґдалена.

Далі Вістович хотів розповісти цій дівчині, як багато для нього зараз означає її усмішка. І що вона сама заспокоює його, мов знеболювальне. Що він готовий вже пробачити долі своє теперішнє дурнувате становище, цю цілковиту залежність від позенського мафіозі, лише тому, що може зараз споглядати її чудову постать.

— Принести вам свіжу пресу? — запитала Маґда.

— Так, було б добре, — кивнув комісар.

Вона відійшла, а Вістович утупився поглядом у вікно, подумки пообіцявши собі не витріщатися більше на неї так відверто. Тому, коли Маґда повернулась і поклала йому на край столу сьогоднішні «Pozener Zeitung» і «Kurier Poznański», чоловік лише стримано подякував і вдав, що понад усе його цікавить зараз сніданок. Насправді ж він розмірковував, як може залишити дівчині чайові. Якщо у звичний спосіб просто притиснути банкноту попільничкою, то навряд чи гроші дістануться їй. У деяких закладах кельнери мусять зносити trinkgeld[40] у загальну касу. Просто тицьнути в руки і попросити заховати? Але так можна образити. До того