Читати книгу - "Розпали вогонь! Поради для тих, хто шукає свій шлях"

а що виснажує». Тож якщо ми збираємося відкинути часові дієти, тоді треба визначати «харчову цінність» кожної справи, перш ніж вносити її до свого розкладу. Орієнтиром має стати відповідь на питання: «Це надає мені сил чи виснажує мене?»

Системи управління часом можуть, звісно, творити дива, дозволяючи нам отримати від життя якнайбільше. Вони потрібні нам, як потрібні звички здорового харчування. Працюючи над виконанням практичних завдань, я рівномірно розподіляю навантаження; я виділяю окремі дні на адміністративні справи та різні дрібниці; я визначаю ключові пріоритети — намагаюся встигнути зробити якнайбільше, бо це дає мені величезну насолоду. Проте моє ставлення до всіх методів управління часом суттєво змінює мій психічний стан, а отже, і якість того, що я роблю.

Я змінила свій підхід до інструментів підвищення ефективності.

Коли вам зрозуміло, щó викликає у вас радість і задоволення, управління часом стає засобом самовираження, а не самоконтролю. І фраза «знайти час» набуває значення «стати комусь у пригоді». Ви отримуєте можливість виявляти свої найкращі якості тим, хто вас оточує.

Усе залежить від того, як ви будуєте свої стосунки з часом: як солдат чи як партнер у танці, як підлеглий чи як мрійник. Час існує для того, щоб служити вам.

Типи характеру за ставленням до часу

Припиніть думати, що час — «десь там». Оволодійте часом — визнайте, що ви є його джерелом, — і він перестане володіти вами. Заявіть своє право на час, і він відмовиться від своїх претензій на вас.

Ґей Гендрікс[105]

Ґей Гендрікс написав чудову книжку про те, як подолати бар’єр до щастя, під назвою «Великий стрибок». У цій книжці він доводить, що основною причиною невдоволення та страху є зіпсовані, викривлені стосунки з часом. Так само як багато хто з нас у суспільному житті надіває на себе якусь маску — миротворця, сором’язливої дитини, людини тусовки — ми, на думку Гендрікса, обираємо собі певні часові óбрази, що керують нашим розкладом і звичками. Він наводить два приклади:

• Поліцейський, який контролює час (якщо ви рахуєте хвилини, ви завжди будете все встигати).

• Гульвіса, який марнує час («У чому проблема? Я запізнився лише на 5 хвилин!»).

Я додам ще деякі типи характеру до цього пе­реліку:

• Хакери часу прагнуть чотиригодинного робочого тижня. За першої-ліпшої можливості вони перекладають свої завдання на інших і вибудовують навколо себе кордони, намагаючись обмежити власну доступність, аби мати більше часу для розваг.

• Спотворювачі часу застосовують ніби чаклунський підхід. Вони, як Ейнштейн, упевнені, що час — це продукт мисленнєвої діяльності. Отже, коли ви налаштовуєте свій розум на гнучкість і достаток, створюється враження, ніби у вас є вдосталь часу. Ви виконуєте більший обсяг робіт за менший відрізок часу. За такого стану свідомості велику роль у результативності ваших дій відіграє синхронність, а віра в життєвий достаток зосереджує вашу увагу на фінішній лінії.

Кожний часовий образ має свої переваги та недоліки. Ви можете вдатися до психоаналізу, щоб з’ясувати причини своєї належності до того чи іншого типу, але для нашого звільнення значно важливіше ваше усвідомлення того, що ви можете змінити свій часовий образ. Можете відмовитися від поспіху, та все одно встигати все вчасно. Ви можете мати достатньо енергії для того, щоб виконати всі бажані справи, а закінчивши їх, не почуватися втомленими. Ви можете знаходити привабливість у менш приємних обов’язкових справах. Ви можете наповнити своє життя справами, які вам до вподоби, з людьми, яких любите.

БУДЬ-ЯКА КУПА СПРАВ, ЯКА НА ВАС НАВАЛИЛАСЯ, ВИНИКЛА ЛИШЕ ТОМУ, ЩО ВИ СКАЗАЛИ ЇЙ «ТАК».

Ми знаємо, що ви зайняті. Годі вже про це!

«Мені дуже шкода, я була заклопотана…» «Просто так заніколилося…» «Я була надто зайнята, щоб…»

Зайнята? Ви не перша — ставайте в чергу. Таке життя. Таке життя у мене. Таке життя у більшості людей. Дорослим людям притаманно бути… зайнятими. Додайте до цього ще дітей, роботу, неочікувані проблеми — і клопоту у вас стане набагато більше.

«Я така зайнята». Сучасний гімн. Вічний рефрен — поспішний і скигливий, який не додає нам ваги та ефективності в очах інших, а радше підсилює менталітет жертви, адже наш обов’язок (хай йому біс!) — без упину працювати!

Іноді ми беремося за справу та вважаємо своїм обо­в’язком підкорювати вершини, бо того прагне наша душа. Іноді життя звалює на нас непередбачені жорсткі вимоги: збільшується родина, старіють батьки, багато часу й уваги потребує щойно створений бізнес. Клопоти можуть бути чудовими. Клопоти можуть бути неприємними. Та найчастіше клопоти — то питання вибору.

Я не хочу слухати аргументи на кшталт «Ми більш зайняті за наших предків», «Ми живемо в епоху технологій» чи «Зараз усі мають бути трудоголіками». Так, ми дійсно маємо більше справ, ми цивілізованіші, витрачаємо менше годин на сон порівняно з героями «Маленького будиночку у преріях»[106]. Але ж їхнє життя було так само насиченим: вони саджали кар­топлю, будували сараї, виживали від світанку до заходу сонця. Наші бабусі наче в окропі крутились, аби всьому дати раду.

Ми наповнюємо своє життя. Люди й повинні це робити. Річ у тому, чим ми його наповнюємо. Ви зайняті, бо втратили контроль над ситуацією, чи ви живете повним життям? Повне життя — це прекрасно. А от шалений, виснажливий ритм убиває весь настрій.

Змінюючи відгуки про свій час, ви впливаєте на свої стосунки з ним. Позитивні розмови про час мають велику силу. А як ви реагуєте, коли не можете знайти у своєму розкладі жодної шпаринки, коли вам доводиться відмовлятися від запрошень або втрачати чудові можливості? Говоріть правду. Повідомляйте факти про життя, а не скаржтеся на нього: «Цього тижня в мене родинні справи» чи «Терміни підганяють — ніколи звести очі до неба. Доведеться відмовитися…» Хай люди чують вашу правду, а не вибачення й розгуб­леність: «У мене зараз купа справ, але я все одно щаслива, як ніколи. Я хочу приділяти більше часу дітям, тому скорочую робочі години». «Той трагічний випадок змусив мене пригальмувати — нема лиха без щастя». «Приїздить моя родина, тож я хотіла би перенести термін здачі проекту». А інколи — дуже часто — вам узагалі не треба виправдовуватися. Просто поставте до відома. Прийдіть і поясніть, розкажіть про своє повне клопотів життя та його вимоги. Ми всі зрозуміємо.

Що найважливіше

У брошурі одного бенедиктинського монастиря є уривок, який я обожнюю: «Молитва — понад усе, вона посідає перше місце в розпорядку дня монаха. Жодна справа не повинна бути важливішою за неї. Молитва передбачає зв’язок із Божественним життям, відкриття таємниці любові, яка записана в наших серцях».

Монахів заохочують припиняти всі заняття, якщо вони відчувають натхнення до молитви. Палке бажання молитися стоїть вище за роботу та всі інші справи. Вони моляться сім разів на день під час колективних церковних співів і на самоті. Дійсно, більшості монахів не доводиться опікуватись організацію вечірок для персоналу, перейматися тим, що вдягти. Вони не виявляють дива спритності, відвозячи сина то на тренування з футболу, то на уроки фортепіано. Та в основі тут така концепція: пристрасть важливіша за завдання. Немає значення, живете