Читати книгу - "Пісня Соломона"

перестав спати зі мною. Це важко, Мейконе. Дуже важко. Коли мені стукнуло тридцять... я боялася, що таки помру.

У той час до міста приїхала Пілат. Поводилася так, ніби це місто належало їй. Вона, Реба і Ребина дитинка. Агар. Пілат одразу ж прийшла навідати Мейкона. Як тільки мене побачила, тут же зрозуміла, у чому лихо. Одного дня зовиця спитала мене: «Хочеш його?» — «Хочу будь-кого», — відповіла я. «А він нічим не гірший і нічим не кращий від решти, — сказала вона. — Крім того, ти завагітнієш, і твоя дитина буде також його. Він повинен мати сина. Бо інакше вам обом буде кінець».

Вона понадавала мені дивних речей. Серед них був сіро-зелений порошок якогось зілля, і я мала підсипати його в чоловікову їжу, — засміялася Рут. — Я почувалася лікарем, хіміком, що робить якийсь важливий науковий експеримент. Вдалося. Чотири дні поспіль Мейкон приходив до мене. Одного разу прийшов навіть серед білого дня, щоб побути зі мною. Виглядав здивованим, але приходив. А за два місяці, дізнавшись, що я вагітна, він запідозрив, що тут умочала пальці Пілат, і звелів мені позбутися дитини. Я не послухалася, й Пілат допомогла мені домогтися свого. Без неї мені забракло б сили наполягти на своєму. Вона врятувала мені життя. І тобі теж, Мейконе. Вона гляділа тебе так, ніби ти був її рідний син. Доти, доки твій батько прогнав її.

Дояр сперся лобом до холодної ручки на сидінні перед ним, щоб охолодити голову. Відтак повернувся до матері.

— Чи лежала ти голою в постелі зі своїм батьком, коли він помер?

— Ні. На мені була комбінація. Я стояла навколішки біля ліжка й цілувала його гарні пальці. Єдину частину його тіла, що не...

— Ти давала мені грудь.

— Так.

— Аж до часу, коли я був... уже великий. Завеликий.

Рут повернулася до сина, звела голову й подивилася йому в очі.

— І я також молилася за тебе. Кожної ночі, кожного дня. Навколішки. А тепер скажи мені таке. Яке тобі лихо було від того, що я стояла на колінах?

То був початок. А зараз усе скінчиться. Невдовзі вона увійде у двері, й цього разу він її впустить. А тоді вже не буде споминів про те, хто він і де він. Про Магдалину, звану Ліною, про Перше Посланіє Коринтянам, звану Корінтіанс, про батька, що хотів убити сина перш ніж той народився. Про блискучу гіркоту між батьком і матір’ю, гіркоту гладеньку та тривку, як криця. Не снитимуться напівсни, не лунатимуть страшні материні слова: «Яке тобі лихо було від того, що я стояла на колінах?»

Дояр почув кроки, тоді поворот клямки, раз і ще раз. Знав, не розплющивши очей, що вона тут, дивиться на нього у вікно.

Агар. Вбивця з киркою в руках. Діставши різдвяного подячного листа, вона щомісяця шукає в підвалі, на кухні, по всіх закутках щось замашне, щоб убити своє справжнє кохання.

Оте «спасибі» дійняло Агар до живого, але не тому вона кинулася гарячково шукати зброю. Вчинила так, побачивши Дояреву руку навколо стану дівчини, чиє шовковисте, барви міді волосся спливало на рукав його пальта. Вони сиділи «В Мері» й усміхалися перед скляночками віскі з льодом. Ззаду дівчина трохи нагадувала Ліну чи Корінтіанс. Коли вона, сміючись, обернулася до Дояра й Агар побачила її сірі очі, в кулаку, що від Різдва засів у грудях Агар, розігнувся, наче лезо складаного ножика, вказівний палець. Через рівні проміжки часу, як ото місяць викликає припливи, так Агар шукала зброю, знаходила її та вислизала з дому, щоб знайти цього чоловіка. Для нього вона, як гадала, й народилася на світ. Те, що Агар на п’ять років старша від Дояра, до того ж його родичка, аж ніяк не послаблювало її пристрасти. Навпаки, саме через зрілість і кровне споріднення ця пристрасть стала гарячковою, радше стражданням, ніж справжньою любов’ю. Це почуття звалювало на постіль вночі й зривало на ноги вранці. Коли Агар, перебувши ще один день без коханого, волоклася до ліжка, її серце било розпеченим кулаком об ребра. А вдосвіта, далеко перед пробудженням, гірка бездонна туга відбирала їй сон, позбутий сновидінь.

Невгамовним привидом Агар никала по домі, по ґанку, по вулицях, по овочевих і м’ясних крамницях і ніде, ні в чому не знаходила спокою. Не тішив її перший помідор, що його Пілат зірвала з куща, розкраяла, злегка присолила й поклала перед онукою. Ані сервіз із шести рожевих скляних тарілок, що його Реба виграла в театрі «Тіволі». Ані різьблена воскова свіча, яку бабуся й мама зробили для неї: Пілат залила ґніт воском, Реба вирізьбила квіточки манікюрним напильником і поставила готову свічку в гарному, спеціально купленому канделябрі біля доччиного ліжка. І навіть гаряче полуденне сонце високо в небі, чи темні, як дно океану, вечори. Ніщо не могло відвернути її помислів від уст, не цілованих Доярем, від ніг, що не бігли до нього, від очей, що не дивилися на нього, від рук, що не доторкали його.

Інколи вона знічев’я бавилася своїми грудьми, які не знали дитяти. Наставали миті, коли сам собою розвіювався її летаргічний сон, натомість напливав нестримний шал, згущена злоба повені, снігової лавини. Це тільки споглядачам у рятувальному гелікоптері здається, що під ними бездумна природна стихія, а ось жертви, хапаючи останній у житті подих, знають, що вона одушевлена й цілеспрямована. В Агар наростала свідома холодна несамовитість акули. Як кожну відьму, що хоч раз летіла на мітлі крізь ніч на урочисте жертвоприношення немовлят, збуджує чорний вітер у лице й держак поміж ногами; як кожну ситу по зав’язку своїм женихом наречену, що жбурнула в нього вівсянкою, турбує, чи тверда крупа, чи бува не в заслабкому лузі вимочена; як кожну королеву й кожну куртизанку вражає краса смарагдового персня, коли з нього сиплеться отрута в келих старого червоного вина, так й Агар надихали подробиці її чину. Вона вистежувала Дояра. Коли в кулаку, що бивсь у грудях, розпростовувався палець, коли зустріч з коханим, хай яка вона, здавалася кращою, ніж нічого, Агар пускалася за ним. Не можучи здобути його любови, не можучи навіть припустити, що він не думає про неї, вирішила грати на його страху.

У дні, коли на її голові їжилося волосся, як грозова хмара, Агар блукала по південному кварталі й по Нелікарській вулиці доти, доки знаходила його. Деколи доводилося ходити протягом двох-трьох днів, і тоді люди, що