Читати книгу - "Мелодія кави в тональності сподівання"

на підлогу, проте не постраждали при падінні, а лише злякано витріщалися на неї. Здається, як і Адась, лише налякалися, і тому не можуть зрушити з місця та щось сказати.

– Шляк би трафив того Міська! – Анна торкнулася рукою ґулі на голові і спробувала підвестися хоча б на коліна, проте широкі спідниці не відразу дозволили їй змінити позу і вона просто вперлася плечима в сидіння. – Я його на гарматний постріл не підпущу до коней та карети. Не візник, а нещастя. Марисю, Люцино, вам нічого не сталося? Не сильно вдарилися?

– Не вдарилися, – дивовижно одностайно видихнули вони і так само дружно замовкли, спантеличено дивлячись на Анну. Анна прилаштувала Адася біля сидіння, яке перехилилося так, що на ньому сидіти було неможливо, і ще раз уважно оглянула сина з ніг до голови. Малий починав кривити рот у роздумах, чи не розплакатися, проте Анна вирішила не чекати на сольний виступ і обірвала його на півзвуці:

– Навіть не думай мені скиглити! Нічого тобі не сталося. Зараз витягну тебе з карети і ніжками підеш гайту, – вона озирнулася на дівчат. – Ну, все… Все… Нічого вам усім не сталося. Присядьте біля Адася і притримайте його. Мені треба вибратися назовні.

– О Боже! – першою прийшла до тями Люцина і спробувала підвестися. – Ми всі могли розбитися на смерть!

Марися нічого не сказала, але її погляд був таким красномовно-панічним, що Анна не витримала.

– Ну, але ж не розбилися. Якби я думала про все погане, що могло статися, то вже давно з глузду з’їхала б. Зараз вас щось болить?

– Ні… не болить, але…

– От і добре, що не болить. Забудьте. Ліпше допоможіть мені вибратися звідси. Боюся, що Місько таки впав і поламав собі щось. Коней ніхто не притримує. Чуєте, як смикають. Не приведи Господи, теж поламають собі ноги.

Вона пересунула Адася ближче до дівчат.

– Люцино, малого тримай, а ти, Марисю, від дверцят відсунься. Спробую їх відчинити.

– Мамо, Адась і так не впаде. Я з дверцятами допоможу.

– Не треба мені допомагати, – Анна стягнула накидку та рукавички і кинула на підлогу. – Малого ліпше тримайте, бо коні без нагляду. Смикнуть кудись вбік і карету перевернуть ще раз. Доки вона міцно стоїть, треба вибиратися.

– Мама, хоцю… дай… – Далі Адась заскиглив і спробував вхопитися руками за сукню Анни. – Мама… не хоцю…

– Ану цить мені. Зараз я вас повитягую звідси. Не нудзяти тут мені!

Анна прим’яла руками широкий кринолін сукні, вперлася ногами в підлогу та спробувала налягти плечем на дверцята, проте їх заклинило і вони не відчинялися.

– Та що ж це таке! Люцино, Адася міцно тримай. Я спробую з розгону вибити двері. Ніби ж не перекосило їх.

Анна зручніше вперлася ногами в підлогу і глибше вдихнула.

– Тримайте мені Адася, бо…

– Ей, пані, ніхто у вас тут не поранився? – Раптом Анна почула чоловічий голос із тамтого боку карети і завмерла. – Пані, чуєте мене? Зараз спробую витягнути вас звідси. Ви рухатися можете?

Анна перезирнулася з Люциною та Марисею.

– Рухатися? Так. Можемо. Ми вилізти не можемо. Тут зсередини дверцята не відчиняються.

– Їх колодою ззовні притиснуло. Зараз її відтягну. Зачекайте. Ви не покалічилися?

– Ні, ні, пане. Все добре.

Анна відсунула шторку на вікні і спробувала визирнути назовні, проте мало що побачила. Лише клапоть неба вгорі і схил рову. Під кутом, у якому опинилася карета, майже не проглядалася не лише дорога, але й практично весь простір довкола неї. Ще й у кареті панувала напівтемрява, а зовні світило яскраве сонце, яке відразу сліпило очі.

Анна знов прислухалася до того, що діялося назовні.

– Може, мені якось панові допомогти? Не треба на дверцята натиснути зсередини?

– Наразі не треба. Просто тримайтеся там за щось, щоб ніхто не поранився. Зараз коні випряжу. Шарпають карету. Зрозумівши, що незнайомець зайнявся кіньми, Анна притиснула Адася до себе міцніше, проте тепер карету жодного разу не смикнуло, і вона розслабилася. Певно, незнайомець таки дав собі раду з кіньми. Гарна новина. Зовсім не хотілося втрачати хороших коней. Адам придбав їх для виїзду лише кілька років тому і заплатив за них кругленьку суму золотими ринськими. Нових купувати дорого.

– Пане, там усе добре з кіньми?

Не дочекавшись відповіді, Анна передала Адася Люцині і знов спробувала визирнути з карети. Останньої миті таки встигла зауважити, що незнайомець відводить коней убік і ті, здається, нічого собі не пошкодили. Проти сонця роздивитися обличчя їхнього рятівника вона не змогла, але те, що коні не постраждали, трохи Анну втішило.

– Пане, передайте коней візнику. Він їх притримає.

– Зачекайте, пані… Ну, ну… Спокійно… Тпру… – Щоб заспокоїти коней, незнайомець трохи пригнув вниз голову спочатку одного, а тоді другого коня. – Все… Все… Спокійно. Постійте спокійно. Хороші тепер.

Анна прислухалася, проте голосу кучера не почула.

– Пане, дуже прошу, подивіться, як там наш візник. Не чую його. Не забився часом? Може, йому теж допомога потрібна?

Вона знову прислухалася. Незнайомець не відповів, проте було зрозуміло, що зараз він відводить коней кудись убік. А ще за декілька хвилин вона почула, як цей чоловік перемовляється з кучером, вловила звук кроків, які наближалися до карети, та зрозуміла, що незнайомець зіскочив у рів.

Анна спробувала хоч щось роздивитися крізь шпарку в дверцятах карети.

– Пане, ви говорили з візником. Що з ним? Він не дуже забився?

– Трохи є. Тепер довго не зможе правити кіньми. Руку зламав. З ногою теж недобре. Ходити нормально не може. Треба, щоб лікар глянув. Тут недалеко малий пастух корову пас, то я сказав, щоб побіг додому і привів сюди когось з возом. Треба вашого кучера в Сокаль доправити. Знаю там одного доброго лікаря, то дам грошей і попрошу до нього завезти.

– О Господи, Місько хоч калікою не залишиться? У нього дружина щойно народила. Там взагалі родина велика, а він єдиний годувальник у них.

Незнайомець помовчав, тоді знову озвався.

– Важко сказати. Треба, щоб лікар його подивився. Ваш візник упав, коли коней намагався втримати. Я їхав позаду і бачив, як усе сталося. Гепнувся смачно. Але дуже не переживайте, він дошкутильгав на узбіччя і зараз під деревом сидить. У вас самих все нормально?

– Так, так, все добре, – Анна ще раз спробувала визирнути у вікно. Щось у голосі цього чоловіка було їй знайоме, проте вона ніяк не могла роздивитися цього пана краще. – Ви мене знаєте? Я вас зсередини не бачу.

– Нічого, Анно, ще побачите. Прослідкуйте там, щоб панни вашого сина потримали, а я спочатку вас спробую витягнути з