Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

Ти ж це розумієш? А що вона має робити? Признатися — значить стратити любов. Тоді що? Брехати?

— Дурне це все, — каже Василь.

— Маєш цілковиту рацію, — відповідає Гнатюк. Видно, що він взагалі пристає на Василеву думку. Однак це щось виняткове. Його погодження також виняткове, не те, що потрібне йому для його стилю розмови.

Ідуть Костельною, але Василеве помешкання минають. У вікнах його кімнати світиться. Василь каже:

-Ну...

— Яке ну! Пройдімось. Проведи трохи...

Василь не має сили відмовити. Йдуть, заходять за ріг, йдуть попід огорожею “Тіволі”. Ліворуч хати старі-престарі і між ними далі, під пагорбком, зі старими яблунями та сливами та невеличка хатка. Там Настя. Напевно, там у вікнах світиться, фіранки хитаються, помітні тіні... Василь і Гнатюк проходять повз, не дивляться туди, розмовляють про те саме. Тільки Василь стишає голос. Ліпше було б пройти це місце мовчки, але не виходить...

Далі йдуть глибокою сковзькою стежкою. Справа і зліва дерева в інею. Інколи сипляться кусники льоду на голови...

Василь проводить Гнатюка ген далі, де мешкає Москалюк. Тут, на перехресті двох доріг, потиснули руки і розійшлися.

Василь вертається. Він тепер сам і думки його звужуються в одну точку. Тим більше, що ось він підходить до тієї хатини з трьома вікнами та білими фіраночками в них. Він цього не хоче, але все-таки кроки його поволі зменшують швидкість. Менше, менше і ось він вже стоїть... Одійшов трохи і зупинився. Не може далі... Яка велика сила виходить звідти...

Василь не помічає часу. Проходять люди, тоді Василь вступається їм з дороги, відходить набік у тінь високого паркана... Це для того, щоб не помітив його хтось із знайомих.

Ось іде ще одна чорна постать. Василь трохи здивований. Постать доходить до фіртки, що веде до ґанку малого будинку, і зупиняється. Ще мить, фіртка відчиняється, постать швидким кроком простує до ґанку. Ось вона вже на ґанку і чути дзвінок. Василь цікавий і тому підходить ближче, хоча він і так вже, здається, все бачить. Це, без сумніву, — Гнатюк. Це його розвальна, певна хода. Як не знати її. Це він. Ось відчинилися двері. Падає жмут світла і чути голос:

— Це ти? Так пізно?

— Вибач! Не мав часу...

Двері зачинилися. Той і другий голос, світло, вибачення і докір, все це стверджує те саме. Василь не має більше сумнівів, він тільки весь до найглибшого вражений.

Після того Василь далі зустрічається з Гнатюком. Кожного дня. Гнатюк дивиться на Василя, як на божка, і Василь не розуміє, чому стільки уваги. Іноді він дивиться на його високу, міцну постать і при тому має не зовсім добрі думки. Але він відганяє такі думки. Хай то все буде там десь, звідки воно приходить. Вдома, вечорами, коли гасне світло, Василь лежить горілиць. Час іде, а сну ніяк немає. Думок безліч. Йому шкода себе. “Переживу... Забуду... Здушу... Мушу це зробити. Так далі не може бути...” Ще одна хвилина і думка переключається: “Настусю! Ви ж знаєте...” Йде, йде, йде... Просто біжить, як на екрані. Горить! Дико і безжалісно! Василь вже лежить ниць, а над ним сяє, сліпучо й боляче для очей, його божество.

А коли вже сон переможе, він поволі відходить, чи краще западає, провалюється і летить. Летить без кінця і все-таки там, десь в безвісті, він знов бачить перед собою вже невиразний, але не менш діткливий, вируючий і зневладнюючий симбіоз. Йому сняться сни. І коли прокидається, йому здається, що сни були нічим іншим, як пізнанням того самого, тільки в якомусь іншому вимірі.

Після вчорашнього рішення “раз назавжди скінчити”, наступного ранку Василь вперто, мов проклятий, стовбичить у вікні. Чекає і то насторожено, мов птах. Він тремтить. Чекає, дивиться, не бачить речей, не думає, що може бути пізно, що спізниться на лекцію. Чекає, бо знає, що перед цими вікнами, трохи навскіс поза колодязем, попід залізною огорожею саду Гуляницького пройде вона у блакитно-сірому короткому плащі з перекинутим через плече шалем. Вона пройде в цей саме момент, а потім слідом за нею вийде з фіртки Василь, і крок у крок, на віддалі зору ока, аж до самої гімназії буде йти Василь.

Потім дуже цікавий перехід від такого ось мандру до лекції французької мови. Варвара Сергіївна, мов стихія, вривається і все змітає одним помахом своєї маленької руки, її уста швидко белькочуть чужі слова. Василь їх не знає. У ньому зчиняється переполох. “Асей-ву!” — казала вона. Він сідає. Вона дивиться на нього незрозуміло, він не дивиться взагалі, а тільки горить. Очі його залиті соромом і вогкі від надзвичайного напруження.

На перерві Василь сидить на місці, ніби прицвяшений. Приходить Гнатюк і зриває його з того місця. Вони йдуть, проломлюються між тісним гуртом, штовхаються або штовхають їх, після вони на ґанку, потім збігають сходами вниз і йдуть певними кроками за хлів, де курять. Збираються курці. Вони ось стоять колом зі своїми цигарками. Бакаларов оповідає дотепи, всі сміються. Валя Лискевич, гикаючи, намагається розповісти про вчорашню пригоду у Хмелюка, і всі також сміються. Василь стоїть тут також, уста його сміються також, але його душа не оживлює того дивного сміху.

Василь ще має звичку, запозичену у Насті, вийти до роздягальні, стати перед вузьким, але високим вікном, закласти руки в кишені і так стояти та дивитися. Від людей його закривають відчинені навстіж вхідні двері, а перед очима відкривається обмежена панорама гімназіяльного двору. Можна всіх бачити згори і можна про всіх думати.

Василь це інколи повторює. Цього дня до нього досить несподівано підходить Настя. Василь трохи звиває свої щупки. Щоб замазати свою розгубленість, він користає з нечемности.

— Чому ви, Василю, такий? — питає Настя. Питає, мабуть, отак, щоб зачепити розмову.

— А який? — відповідає він, не повертаючись.

— Ви мене уникаєте?

— Вас? Ні. Це вам так здається.

— А що ви тепер робите?

— Всячину... читаю...

— Маєте щось цікаве? — вона має на увазі книжку.

— Цікаве? Я не сказав би... Якась нісенітниця, не варто навіть згадувати...

— Маю до вас прохання, — каже вона, підступаючи ближче до вікна, їхні плечі доторкаються. Йому хочеться ступити назад чи вперед, але не може. Мусить стояти.

— Слухаю ваше прохання, — каже він, і голос рветься, мов перетягнута струна. В душі болючий зойк.

— Чи не провели б ви мене сьогодні по пробі до