Читати книгу - "І не лишилось жодного"

Так, Г’юґо чекав її на другому поверсі.

Віра сказала собі:

– Не будь дурною. Ти така втомлена, що уявляєш собі найфантастичніші речі…

Вона повільно піднялася сходами…

На верхній сходинці щось безшумно випало в неї з руки на м’який ворсистий килимок. Вона навіть не помітила, що впустила револьвер. Вона тільки усвідомлювала, що тримала в руках маленьку порцелянову статуетку.

Як тихо в будинку! Але їй не здавалося, що в будинку порожньо.

Там, нагорі, Г’юґо чекав на неї.

«Зоставили солдатика сумного і самотнього»… Що ж там у останньому рядку? Щось про одруження… Чи щось схоже?

Вона підійшла до своєї кімнати. Г’юґо чекав її всередині, вона була майже певна.

Вона відчинила двері…

Вдихнула…

Що це… що звисає з гачка на стелі? Шнур із готовою петлею… І стілець, щоб вилізти на нього… його потім можна просто штовхнути…

Ось чого хотів Г’юґо…

Звичайно, це ж останній рядок лічилки:

«То він повісився з нудьги і не лишилось жодного».

Мала порцелянова фігурка випала з її руки, покотилася по підлозі й розбилася об ґратки каміна.

Віра механічно рухалася вперед. От де кінець – тут, де холодна мокра рука (звісно ж, Сирілова) доторкнулася до її шиї…

«Сиріле, можеш плисти до скелі…»

Отак сталося вбивство, так легко!

Але потім ти постійно пригадуєш…

Вона стала на стілець, дивлячись прямо, як сновида… Накинула на шию петлю.

Г’юґо прийшов, щоб побачити, чи зробить вона те, що повинна. Вона штовхнула стілець…

Епілог

Сер Томас Ледж, помічник комісара Скотленд-Ярду, роздратовано сказав:

– Але ж усе це неймовірно!

Інспектор Мейн шанобливо підтакнув:

– Звичайно, сер.

Помічник комісара продовжував:

– Десятеро людей загинули на острові, на якому немає жодної живої душі. Це ж нісенітниця!

Інспектор Мейн флегматично сказав:

– Та все ж це сталося, сер.

Сер Томас Ледж вигукнув:

– Хай йому трясця, Мейне! Хтось же мусив їх убити.

– Сер, у цьому й проблема.

– У доповіді лікаря є щось корисне?

– Ні, сер. Ворґрейва та Ломбарда застрелили, першого – у голову, другого – у серце. Міс Брент і Марстон померли від отруєння ціанідом. Місіс Роджерс померла від передозування хлоралом. Голову Роджерса розрубали. Голову Блора розчавили. Армстронґ помер від утоплення. Череп Макартура проломлений ударом по потилиці, а Віра Клейторн була повішена.

Помічник комісара поморщився:

– Це брудна справа. – Хвилину чи дві він думав. А потім сердито спитав: – Ви хочете сказати, що не дізналися нічого цікавого в населення Стіклгевена? Чорт забирай, вони повинні щось знати.

Інспектор Мейн знизав плечима:

– Вони звичайні трудівники моря. Вони знають, що острів купив чоловік на прізвище Оуен – і це все.

– Хто привозив на острів провізію і зробив усі необхідні приготування?

– Чоловік на ім’я Морріс. Айзек Морріс.

– І що ж він про все це каже?

– Він нічого не може сказати, сер, він мертвий.

Помічник комісара насупився.

– Ми щось знаємо про цього Морріса?

– О, так, сер, про нього ми знаємо. Він був не надто порядним джентльменом, той містер Морріс. Три роки тому він був причетний до справи шахрайства з акціями Беніто – ми впевнені, хоча не можемо цього довести. І він був замішаний у наркоторгівлі. І знову ж таки, ми не можемо цього довести. Цей Морріс був дуже обережним чоловіком.

– І він стояв за цією історією з островом?

– Так, сер, він брав участь в аукціоні – хоча дав зрозуміти, що купує Солдатський острів для третьої особи, імені якої не назвав.

– Я впевнений, що можна щось дізнатися про фінансовий бік цієї справи!

Інспектор Мейн усміхнувся.

– Неможливо, якщо це Морріс! Він так умів крутити цифрами, що навіть найкращі бухгалтери в країні не зможуть розібрати, де тут початок, а де кінець! Ми бачили це у випадку Беніто. Ні, він добре заховав сліди свого роботодавця.

Томас Ледж зітхнув. Інспектор Мейн продовжував:

– Саме Морріс давав розпорядження у Стіклгевені. Назвався представником «містера Оуена». Саме він пояснював людям, що проходить якийсь експеримент на спір про тиждень життя на «безлюдному острові» – тож не варто зважати на заклики звідти щодо допомоги.

Сер Томас Ледж зіщулився. Він недовірливо промовив:

– І ви хочете сказати, що ці люди не запідозрили нічого поганого? Навіть тоді?

Мейн знизав плечима. Він сказав:

– Ви забуваєте, сер, що Солдатський острів раніше належав молодому Елмеру Робсону, американцеві. Там він влаштовував найекстравагантніші вечірки. Я не сумніваюся, місцеве населення вже верне від них. Але люди до цього звикли й почали відчувати, що на тому острові постійно стається щось неймовірне. Сер, якщо так подумати – це природно.

Помічник комісара похмуро зізнався, що, мабуть, так воно й було.

Мейн говорив далі:

– Фред Нарракотт – чоловік, який привіз туди ту компанію, – розповів дещо важливе. Він сказав, що був здивований, побачивши, що це за люди. «Ці люди були не схожі на компанію містера Робсона». Думаю, саме тому, що всі вони видавалися йому надто нормальними й тихими, він не послухався наказу Морріса й виїхав човном на острів, як тільки почув про сигнали SOS.

– Коли вони з чоловіками виїхали?

– Сигнали були помічені групою скаутів зранку одинадцятого. Того дня вони ніяк не могли вибратися туди. Чоловіки вирушили пополудні дванадцятого, тільки-но можна було причалити до берега. Усі вони були переконані, що ніхто не міг покинути острів до того, як вони на нього потрапили. Після шторму море було бурхливе.

– А чи не міг хтось дістатися на берег вплав?

– До узбережжя більше милі, море було неспокійне, а в прибережній зоні – скелі. Крім того, багато людей, бойскаутів тощо, сиділи на скелях, дивились на острів і спостерігали.

Помічник комісара зітхнув.

– А що то за платівка, яку ви знайшли в будинку? – спитав він. – Ви витягли з неї щось, що могло б допомогти?

Інспектор Мейн сказав:

– Я дослідив це. Її виготовила компанія, яка займається всякими театральними та кіноефектами. Відправлена есквайру А. Н. Оуену, через Айзека Морріса, повідомлено, що вона потрібна для аматорської постановки прем’єри п’єси. Рукопис тексту запису відправили разом із платівкою.

Ледж спитав:

– І що на ній?

Інспектор Мейн серйозно відповів:

– Сер, я до цього веду. – Він прокашлявся. – Я розслідував ці звинувачення якомога ретельніше. Починаючи з Роджерсів, які прибули на острів першими. Вони працювали у міс Брейді, яка раптово померла. З лікаря, який її відвідував, я не витягнув нічого певного. Він каже, що вони, звісно, не отруїли її, чи щось таке, але на його особисте переконання, вона померла в результаті недбальства з їхнього боку. Каже, що це абсолютно неможливо довести.

Далі суддя Ворґрейв. Тут усе добре. Це суддя, який засудив Сетона. До речі, Сетон був винен – однозначно винен. Докази, які беззаперечно доводили його вину, з’явилися потім, після того, як його повісили.