Читати книгу - "Земля Санникова"

щось робили зі своїми блискучими палицями, потім приклали їх до щоки. Димок, що піднявся, і гуркіт, який розлігся, змусили всіх глядачів здригнутися. Потім усі гуртом, переганяючи одне одного, кинулися до мішені й навперебій тикали пальці в дірки, залишені кулями. Багато запитували з подивом, де ж самі блискавки, які пробили шкіру, і кинулися шукати їх по галявині. Ще більший подив викликав Горюнов, який підкинув угору свою шапку і на льоту прошив її кулею. Ордин у цей час помітив, що на півдні над лісом з’явився косяк гусей, які летіли на північ. Він швидко перемінив набій у рушниці. І перш ніж онкілони встигли спитати, у кого він хоче кинути блискавку, пролупав постріл — і гусак гепнувся просто на голови глядачів, які були у захваті. Нарешті Амнундак наказав привести оленя, якого не прив’язали, а відпустили; злякана тварина помчала назад до лісу, але куля Горохова поклала його перш ніж він відбіг на двадцять кроків.

Цим закінчилася демонстрація могутності чужоземців. Їх проводжали всім племенем, і вони пройшли в землянку Амнундака разом зі своїми обраницями, дуже гордими своєю близькістю до білих людей. На галявині в різних місцях запалали багаття, і почалося приготування вечері, чекаючи на яку, чоловіки й дівчата танцювали навколо багать.

Після вечері вождь запропонував мандрівникам зайняти їхню нову оселю:

— Тепер у вас є подруги, і вам там буде просторіше й зручніше, ніж тут, де ми самі ледь поміщаємося.

Жінки швидко побігли попереду, щоб запалити вогонь і приготувати їжу. Мандрівники в супроводі вождя трохи зачекали на галявині, де онкілони-вартові вже вкладалися спати навколо багать, кожний рід окремо, на шкурах, розкладених на землі. Амнундак провів гостей до входу в їхню землянку.

Увійшовши до землянки, мандрівники побачили вже палаючий великий вогонь, який освітлював невелику, чисту оселю, що сильно пахла смолою від стовбурів модрин, з яких були складені її стіни. Навколо вогню сиділи всі п’ятеро дівчат, вже у своєму домашньому вбранні, тобто в пояску сором’язливості. Вони жваво розмовляли, але замовкли, коли ввійшли їхні наречені, негайно підвелися й відійшли вбік. Землянка мала вже цілком затишний вигляд: на одному із стовпів висіли бурдюк із молоком, чайник і казанок; на полиці стояли дорожні кухлі та дерев’яні чашки, на землі стояли дві дерев’яні посудини для приготування юшки та лежала купка каменів і паличок для смаження м’яса. Під скосами трьох сторін землянки було відгороджено спальні місця, де поверх шару сухого листя й свіжих гілок модрини лежали м’які оленячі й ведмежі шкури, шкіряні валики, набиті оленячою шерстю, й ковдри з оленячих шкур. Біля входу було складено запас дрібно нарубаних дров і стояла посудина з водою.

Після переповненої людьми й закопченої землянки Амнундака мандрівники вільно зітхнули у своїй, просторій і чистій, і їм захотілося посидіти ще коло вогню й випалити люльку перед сном. Розташувавшись, вони покликали дівчат і посадили їх поруч. Деякі слова, які вони встигли вивчити, не дозволяли вести жваву бесіду, і доводилося більше вдаватися до жестів і міміки. Перш за все, кожний запитав, як звуть його обраницю; у Горюнова виявилася Мату, у Костякова — Папу, у Горохова — Раку, а в Ордина перша Анну й друга теж Анну.

— Оце так! — Вигукнув Ордин збентежено. — Нав’язали двох дівчат та ще й з однаковим ім’ям! Як же я буду звати їх, щоб обидві не відгукувалися відразу?

— Звіть їх Анну-перша й Анну-друга, — придумав Горохов.

— Як же це буде по-їхньому?

— Анну-еннен і Анну-нгірек, — відповів Горохов. Й обидві Анну закивали головою на знак згоди.

— Але це дуже довго, чи не можна скоротити? Я буду звати її Аннуен, — Ордин показав на першу, яка кивнула головою, — й Аннуїр, — він узяв другу за руку, і та також висловила згоду.

— Ви можете звати їх просто перша й друга, вони зрозуміють, — зауважив Горюнов.

— Навіщо ж, Анну — красиве ім’я, а нгірек іншого разу й не вимовиш, не запнувшись.

Горохов переклав ці слова, і жінки були потішені тим, що Ордин вважав їхнє ім’я красивим. Вони чутливо прислухалися до російських слів, і видно було, що вони вже дещо розуміли, а про інше здогадувалися. «За тиждень-другий при постійному спілкуванні взаєморозуміння буде досягнуто», — так подумав кожний із росіян.

Наговорившись, почали розподіляти спальні місця: навіс проти входу, ширший, ніж бічні, було поділено поздовжньою низькою перегородкою із вбитих у землю кілків на дві частини — тут помістилися всі чоловіки; навіси ліворуч і праворуч завісили шкурами та віддали жінкам. Кріт і Білуха, які перекочували з господарями, вляглися біля входу. Жінки підкинули дров у вогонь, і всі розійшлися по своїх місцях.

У землянці запанувала тиша.

Битва з вампу

Рано-вранці мандрівників розбудив сильний шум, який здійняли онкілони. Аннуїр стривожилася, підійшла до входу, висунула голову назовні, прислухалася й потім закричала жалібним голосом:

— Вампу напали вночі на оселю мого роду! Вождь оголосив похід на них!

— Ну, товариші, нічого не вдієш! Треба вдягатися: без нас похід, звичайно, не обійдеться, — заявив Горюнов, хапаючись за одяг.

— Із заручин одразу на війну!.. — сміявся Костяков. — Папу, неси мені мій щит і шолом, дістань мою кольчугу й не забудь мій спис та меч булатний мій! Я їду на війну, як лицар молодий.

Папу, звичайно, нічого не зрозуміла з цієї тиради й дивилася, напівсонна, на свого судженого, нічого не розуміючи. Але побачивши, що він сміється, засміялася й собі та спитала, перекручуючи російські слова:

— Огне жигать, кушай варить?

— Цілком правильно! — засміявся Ордин, висовуючись з-під ковдри. — Вона добре розуміє, що перед походом треба добре поїсти… Аннуен, Аннуїр! Вогонь, м’ясо, молоко!

Аннуїр сиділа біля порога й плакала, закривши лице руками. Зачувши голос Ордина, вона стрепенулася та, зрозумівши, в чому річ, почала розгрібати золу згаслого за ніч вогнища, добуваючи гарячі вуглини; інші жінки також повилазили з постель, надягли перш за все свої пояски сором’язливості й почали допомагати їй розводити вогонь.

Вогонь уже палав і м’ясо на паличках смажилося; мандрівники закінчували свій туалет, коли в землянку ввійшов Амнундак, привітався і, присівши до вогню, сказав:

— Білі люди, перше лихо вже спіткало наш народ! Цієї ночі вампу напали на нашу найвіддаленішу оселю, перебили старих і пастухів, забрали дітей, погнали оленів.

Аннуїр, почувши ці слова, почала вити. Вона була з цього стійбища, й вампу вбили її батьків, забрали братів і сестер.

— Хто ж приніс цю новину так швидко? — запитав Горохов.

— Військовий барабан. Один із пастухів залишився живий і подав нам звістку. Я оголосив похід