Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

не потішила. Ми з Йонасом потім із цього приводу посміялися. Увечері ми лежали на соломі й вигадували кумедні сценарії любовного роману панни Ґрибайте з її молодим сусідом. Мама казала, щоб ми припинили, але інколи я чула, що вона теж тихцем посміюється разом з нами.

Холоднішало, й енкаведисти нас дедалі сильніше підганяли. У якийсь момент вони навіть збільшили нам пайки, бо хотіли збудувати ще один барак, доки випаде сніг. Папери ми підписати відмовлялись. Андрюс і далі зі мною не розмовляв. Ми саджали картоплю на весну, хоча ніхто не хотів вірити, що ми пробудемо в Сибіру до кінця холодів.

Радянські змусили маму проводити заняття в змішаному класі, де були алтайські і литовські діти. У школу дозволялося йти лише тим дітям, чиї батьки підписали папір. Від мами вимагалося викладати російською, хоча багато хто з дітей цю мову ще не дуже розумів. Панні Ґрибайте вчителювати не дозволили. Її це дуже засмучувало. Їй сказали, що коли вона підпише, то їй дозволять допомагати мамі. Панна Ґрибайте не підписувала, але вечорами допомагала мамі розробляти плани уроків.

Я була рада, що мама може працювати вчителькою під дахом. Йонаса тепер відрядили рубати дрова. Випав сніг, і щовечора мій брат повертався змерзлий і мокрий. Кінчики його обмерзлого волосся просто відламувались. У мене суглоби зводило від холоду. Я не сумнівалася, що кістки в мене всередині скрижаніли. Коли я потягувалася, вони видавали різкий, тріскучий звук. Коли ми грілися, в руки, ноги й лице заходили болючі зашпори. З холодами енкаведисти стали більш дратівливими. Улюшка теж. Вона вимагала платні щоразу, коли хотіла. Кілька разів я буквально виривала свою пайку з її рук.

Йонас платив Улюшці скіпками й дровами, які крав на роботі. На щастя, працюючи з двома сибірячками, він зробив міцні чоботи. Російську він також швидко вивчав. Я намалювала свого братика з суворим обличчям.

Мене відрядили носити на спині по снігу двадцятипʼятикілограмові мішки з зерном. пані Рімене навчила мене відсипати звідти потроху, розсуваючи голкою нитки мішковини, а потім непомітно зсуваючи їх назад. Ми швидко вчилися підбирати покидьки. Йонас щовечора крадькома ходив ритись у смітті, яке викидали енкаведисти. Таргани й черв’яки нікого вже не лякали. Два рухи пальцем – і в рот. Іноді Йонас приносив згортки з передачами від Андрюса й пані Арвідене, які ті підкладали в смітник для нас. Але, поза випадковими дарунками від Андрюса, ми перетворилися на падальників, які харчуються гнилим і брудним.

47

Як і передбачав лисий, ми могли щоразу підкуповувати буркітливу жінку, щоб та перевіряла для нас пошту, коли йде до села. Два місяці ми за нашу плату не отримували нічого. Ми мерзли по своїх халупах, гріючись лише надією на те, що врешті-решт заповітний конверт прийде й принесе новини з дому. Температури трималися далеко нижчі від нуля. Йонас спав коло пічки, кожні кілька годин прокидався й підкидав туди дрова. Пальці на ногах у мене заніміли, шкіра тріскалася.

Пані Рімене першою отримала листа. Далека своячка відписала їй, лист прийшов у середині листопада. Табором миттю розлетілася новина, що прийшов лист. У її хатинку напхалося ледь не двадцять людей слухати новини з Литви. Пані Рімене пішла по свою пайку і ще не повернулася. Ми чекали. Прийшов Андрюс. Він протиснувся ближче за мене. Роздав усім з кишень крадене печиво. Ми намагалися говорити тихо, але в тісно напакованій юрбі хвилювання наростало.

Я розвернулася й ненароком зачепила ліктем Андрюса.

– Вибач, – перепросила я.

Він кивнув.

– Ти як? – спитала я.

– Добре, – відповів він. У халупу зайшов лисий і став нарікати на тісноту. Люди потіснилися. Мене вдавили в куртку Андрюса.

– Як твоя мама? – спитала я, поглянувши на нього.

– Наскільки можливо, добре, – сказав він.

– Що ти останнім часом робив? – моє підборіддя практично впиралося йому в груди.

– Дерева в лісі рубав, – він посовався, дивлячись на мене згори. – А ти? – спитав. Я відчувала маківкою його подих.

– Мішки тягала, з зерном, – відказала я. Андрюс кивнув.

Конверт ходив по руках. Хтось його цілував. Він прийшов до нас! Андрюс провів пальцем по литовському штемпелю й марці.

– А ти писав кому-небудь? – спитала я в Андрюса.

Він похитав головою.

– Ми ще не певні, що це безпечно, – пояснив він.

Прийшла пані Рімене. Люди спробували розступитись, але було надто тісно. Мене знову втисли в Андрюса. Він схопив мене і тримав, щоб нас не завалили, як доміно. Ми втрималися на ногах. Він швидко мене відпустив.

Пані Рімене помолилася перед тим, як відкрити конверт. Як і очікувалося, деякі рядки були викреслені жирним чорним чорнилом. Але прочитати можна було достатньо.

– У мене два листи від нашого друга з Йонави, – прочитала вголос пані Рімене. – Це, напевне, мій чоловік! – вигукнула вона. – Він у Йонаві народився. Він живий!

Жінки обнялися.

– Читай далі! – закричав лисий.

– Він пише, що він і деякі його друзі вирішили відвідати літній табір, – прочитала пані Рімене. – Він каже, що там чудово, – продовжила вона. – Точно як сказано в Псалмі 102.

– У кого під рукою Біблія? Подивіться Псалом 102, – сказала панна Ґрибайте. – Це щось означає.

Ми допомагали пані Рімене розшифрувати лист. Хтось пожартував, що гурт гріє краще, ніж пічка. Я крадькома поглядала на Андрюса. Він був міцний у кістці й мав сильний погляд і загалом дуже пропорційну будову. Складалося враження, що він інколи міг голитися. Його шкіра обвітрилася, як і в усіх нас, але губи в нього не були тонкі й потріскані, як у енкаведистів. Його темне хвилясте волосся порівняно з моїм було чисте. Він подивився вниз. Я відвела очі. Я не могла й уявити, наскільки брудний у мене вигляд чи що він бачить у моєму волоссі.

Повернувся Йонас із маминою Біблією.

– Швиденько! – квапили його. – Псалом 102.

– Є! – сказав Йонас.

– Цитьте, хай читає!

– Господи, почуй мою молитву; моє благання нехай до тебе ввійде.

Не ховай обличчя твого від мене у день моєї скрути. Прихили до мене твоє вухо, коли я до тебе взиваю, вислухай мене скоро.

Бо дні мої, як дим, щезають, і мої кості, як жар,