Читати книгу - "Львів. Вишні. Дощі"

самими пучками ніжно торкнулась морелей. Ще кілька днів — і можна збирати. Гілочки самі потягнулися до рук, і Юстина ніжно провела пальцями по шерхлій корі. В долоні залишився зелений листочок, а на душі розлився спокій.

— Дякую, — одними губами прошепотіла русявка та почала переодягатись. Ночі залишалося на денці, а їй треба було хоч трошки поспати.

Щонеділі вона, як порядна дівчина, причепурившись, йшла до церкви. Бернардинський костел виглядав трішки похмуро через тесаний сірий камінь, з якого були змуровані стіни, але водночас був схожий на стародавній замок, що тягнувся шпилями-хрестами високо в блакитне небо.

На башті біля костелу годинник завжди йшов на п’ять хвилин швидше, ніж потрібно, як данина ченцю, що колись врятував місто від нападників, перевівши годинник саме на п’ять хвилин вперед. Ворота опустились раніше, аніж нападники їх дісталися. У внутрішньому дворику був колодязь з ротондою над ним, але туди Юстина не ходила — надто моторошно було перебувати поруч із місцем, куди, за легендою, ченці скидали тіла зрадників, які під час облоги Львова військами Богдана Хмельницького, змовившись, хотіли відкрити ворота гетьману.

Ввечері костел підсвічувався яскравими вогнями, і дівчина відчувала себе, як на святі. Але ранок залишався її улюбленим часом, адже тоді починалась перша служба.

Русявка зайняла улюблене місце біля динаміка та приготувалась до початку. Найбільше їй подобалося слухати хор. Коли ці янгольські голоси починали співати, в неї наче за спиною розкривались два крила, які підносили вгору — вище й вище, до самого неба, а потім, стишуючись, ніжно й лагідно знову опускали на землю. А ще — вона тихцем їм підспівувала. Коли служба закінчувалась, на очах у дівчини завжди бриніли сльози — чисті, справжні, наче роса. Юстина витирала їх білосніжною хусточкою та бігла на роботу.

— Ви так гарно співаєте! — Біля русявки опинився хлопець у блакитній сорочці. Від нього пахло медовим липовим цвітом. Дівчина всміхнулась та кивнула. — А давайте зайдемо до церкви? Всередині набагато гарніше, ніж зовні, — дерев’яні вівтарі та настінні розписи направду заворожують! Я вас зі священиком познайомлю. Він дуже хороший, вам сподобається. Думаю, вам місце не тут, на вулиці, серед голубів просто неба, а там, серед хору, — незнайомець обережно, але міцно взяв дівчину за лікоть та потягнув за собою.

Біля самих дверей вона випручалась:

— Ніяк не можу, вибачте, на роботу поспішаю! — Юстина розвернулась та побігла в бік аптеки.

— Заждіть! Я навіть не спитав, як вас звати! — Його розпачливий крик залишився позаду.

Рідна аптека була близько: перебігти вулицю — і вона вдома. Вдома, бо робота й справді була її другим домом. Одягнути накрохмалений халат, без єдиної темної цяточки та складочки, наче огорнути себе крилами — тими самими, що відпускались за спиною під час церковного співу. Підійти до віконечка, привітатися з усіма рослинками, запитати, кому як спалось, кого полити, й тепло усміхнутись. Хіба її не називали янголом? Називали, і не раз. Не раз цілували руки й дякували. Та хіба безкрилі мають право на святість?

— А є у вас полин? — запитувала захекана жіночка. Важкі сумки стояли під лядою. В аптеці розливався запах квасних яблук.

— Є, — кивнула Юстина й похвалила себе, що вчора переставила пахучі коробочки з вітрини у закриту шафку на складі. — Дзвінко, дай полину!

Жінка розрахувалась за коробочки, взяла сумки та знову опустила їх на підлогу.

— Геть забула! Дівчаточка, мені ще сірчаної мазі треба. Зробите?

— Зробимо, — кивнула Дзвінка. — От тільки в нас смалець закінчився.

— А йой, я вдома маю смалець! — Жіночка сплеснула руками та обвела дівчат поглядом. — Я збігаю, мені недалечко!

— Добре, приносьте!

Молодиця повернулась за годину зі слоїком домашнього солоного смальцю зі шкварочками. Юстина подякувала та віднесла слоїк до решти. Мазі сьогодні замовили багато, слоїчків нанесли стільки ж — і жодного потрібного!

— Дівчата, сьогодні гуляємо! — заявила Дзвінка. — Збігаю тільки хліба свіжого куплю. Ох, шкода, часничку не можна, з часничком ще б смачніше було!

— І купи для роботи смальцю. Не соленого! — кинула їй услід Світланка. — Той єдиний випадок, коли домашній — гірший за куплений!

— Чого? — обернулась Дзвінка. — Дуже навіть смачний!

— Та смачний, то ясно. — Дівчина із задоволенням втягнула ситний аромат. — Та мазі на ньому не зготуєш.

— Зате голодним аптекарям згодиться, — знизала плечима Дзвінка.

— Тобі все згодиться, голодуюча наша!

— А ти, Юстинко, чого мовчиш?

— Я смальцю не їм.

— Ти не знаєш, що втрачаєш, — протягнула Світланка. — А що там Левко?

— Який ще Левко?

— Ну, вчорашній білявчик… Солоденький такий!

— Звідки мені знати? — відмахнулась Юстина.

— Ну-ну, — весело захихотіла коліжанка.

Русявка вимушено посміхнулась та вийшла до ляди. Від запаху шкварок нудило так, що сльози підступали до очей. Дівчина прочинила всі вікна, і дихати стало трохи вільніше.

Левко, кажеш? Теж мені! Юстя зайнялася прибиранням, щоб не думати про вчорашнього нахабу. Коли остання поличка була перемита втретє, робочий день добіг кінця, а внутрішня злість нікуди не поділась. Білявчик так і не з’явився. Розсердившись на себе ще більше за надумані гризоти, вона сухо попрощалась з дівчатами, перерахувала касу та вийшла з аптеки.

Небо знову супило брови, хлюпаючи на містян прохолодною мжичкою. Ключ вислизнув з рук, наче знущаючись. Юстина присіла навпочіпки, потягнулась за ключем і зіштовхнулась з чужими гарячими пальцями.

— Ти що тут робиш?

— О, ми все-таки на ти, — посміхнувся білявий молодик, підіймаючи ключ. — Я ж казав, що прийду. Ось, я тут.

— Раніше треба було приходити, — обрубала дівчина. — Аптеку зачинено!

— Це ти так кажеш мені, що хочеш побачитись ще раз?

— Ще чого! Приходити треба вчасно. Хто не встиг — його проблеми!

— Який же в тебе язичок гострий! Тобі про це не казали?

Юстина захлинулась словами, зміряла хлопця нищівним поглядом та зачинила аптеку. Нема чого на нього свої нерви витрачати. Теж мені, знайшовся!

Дівчина високо підняла голову та обійшла Левка.

— Я прийду завтра. Ти ж чекатимеш?

— Ще чого! — гмикнула й пришвидшила крок. — Прощавай!

— До побачення, — гукнув юнак, змушуючи її спалахнути ще більше.

Та що він собі думає? Стрункі підбори гостро вистукували по бруківці, не згірше за колючі краплі дощу, а Юстина уявляла, як топчеться по ногах цього нахаби.

— Ось тобі, і ось, — стукнула камінець. Але цього разу бруківка виявилась міцнішою. Дівчина хитнулась та полетіла на дорогу. Удар припав на коліна, панчохи були подерті: від коліна й вище під спідницю ковзнули тонесенькі прозорі доріжки. Дощ стишився, навіть не набравши обертів, — наче просто дражнився.

— Дівчино, вам допомогти? — Над нею нахилився чоловік у сірому капелюсі. Йому було не більше сорока. Карі очі