Читати книгу - "Біле Ікло"

до шиї й попереду витягалася в низьке і надзвичайно широке чоло. Й отут, ніби покаявшись у своїй скупості, природа щедрою рукою виліпила риси його обличчя. Очі Сміта були великі, а між ними могла легко поміститися ще одна пара очей. Порівняно з рештою тулуба, обличчя його здавалося величезним, а широка й випнута нижня щелепа спускалася майже до самих грудей. Може, це тільки здавалося так, тому що важко було уявити собі, щоб оця тонка, худенька шия могла витримати таку вагу.

Щелепа ця надавала чоловікові лютого й рішучого вигляду. Але чогось таки бракувало для повноти враження, можливо, пропорції були надміру перебільшені або сама щелепа занадто велика. У всякому разі, враження не відповідало дійсності, бо Красунчик Сміт був відомий на всю околицю як найслабший і найжалюгідніший боягуз. На довершення всього його великі жовті зуби стирчали мов ікла. Очі в нього були жовті й каламутні, начебто природі не вистачило на них фарб і вона змішала разом залишки з усіх тюбиків. Те саме можна було сказати про його рідке й нерівне брудно-жовте волосся, що росло віхтями на його голові й обличчі на взір скуйовдженої й вивітреної соломи.

Коротше кажучи, Красунчик Сміт був потворою, але провини його в цьому не було. Таким виліпила його природа, і він не міг відповідати за її гріхи. У форту він виконував обов’язки кухаря, мив посуд і робив усіляку брудну роботу. Мешканці форту не нехтували ним; вони ставилися до нього радше поблажливо, по-людськи, як до істоти, скривдженої долею. Крім того, вони його боялися. Його боягузлива й слабка вдача змушувала їх стерегтися пострілу в спину або підсипаної до кави отрути. Але хтось таки мусив готувати їжу, а Красунчик Сміт, при всіх своїх недоліках, умів куховарити.

Ось якою була людина, що дивилася широко розплющеними від захвату очима на Білого Ікла й палко бажала заволодіти ним. Від першого ж дня Сміт став до нього підлещуватися. Спочатку Біле Ікло ігнорував його. Згодом, коли загравання Красунчика зробилися наполегливішими, вовк почав куйовдити шерсть, показувати зуби й тікати від нього. Йому не подобався цей чоловік; серце його не лежало до нього. Біле Ікло чуттям угадував його шкідливість і не довіряв його ласкаво простягненій руці й улесливій мові. Він ненавидів його.

Невибагливі істоти завжди розуміють добро й зло просто. Добром вони вважають те, що дає зручність, насолоду й припиняє страждання, от чому добро їм подобається. Зло є тим, що заподіює страждання, біль і неприємності, і тому всі його ненавидять. Біле Ікло відчував наявність цього зла в Красунчику Смітові. Від потворного тіла й перекрученого розуму цієї людини виходили, як із зараженого лихоманкою болота, нездорові випари. Не завдяки міркуванням, не за допомогою п’яти відчуттів, а іншим, глибшим і невловимим шляхом збагнув Біле Ікло, що чоловік оцей сповнений зла та вад і що його варто ненавидіти.

Біле Ікло перебував на стоянці Сірого Бобра, коли Красунчик Сміт з’явився туди вперше. З першими звуками віддалених кроків, іще не побачивши його, Біле Ікло вгадав, хто йде, і злобливо наїжачився. Він лежав, спокійно насолоджуючись відпочинком, але щойно Красунчик Сміт з’явився на порозі, він зі справжньою вовчою манерою вислизнув із кімнати й пішов на край стоянки. Він бачив, як Красунчик Сміт розмовляв із Сірим Бобром, але не знав, про що йде мова. Раз гість пальцем указав на нього, і Біле Ікло загарчав, начебто рука цього причепи, що була насправді за п’ятдесят ярдів від нього, могла його торкнутися. Побачивши це, Красунчик Сміт засміявся, а Біле Ікло втік до лісу, нишком озираючись.

Сірий Бобер відмовився продати свого пса. Він розбагатів на торгівлі й не мав потреби ні в чому. Крім того, Біле Ікло був найкращим запряжним собакою, якого він коли-небудь мав і якого можна було знайти уздовж берегів річок Макензі та Юкону. Він умів гратися. Він так само легко вбивав собаку, як людина комара. (Від цих слів індіанця Красунчик Сміт жадібно облизав свої тонкі губи.) Ні, Біле Ікло не продається! Ні за які гроші. Але Красунчик Сміт знав вдачу індіанців. Він часто відвідував Сірого Бобра й завжди приносив із собою кілька чорних пляшок. Одна з властивостей віскі – розпалювати спрагу. Сірий Бобер випробував це. Його запалені слизові оболонки й обпечений шлунок вимагали чимраз більше пекучої вологи, тоді як мозок, затуманений цим збудливим напоєм, штовхав на все, аби добути його. Гроші, виручені ним від продажу хутра, рукавиць і мокасинів, почали танути. Вони танули дедалі швидше, і чим менше їх ставало, тим більше зростало озлоблення Сірого Бобра.

Зрештою всі гроші, майно й лютий настрій – усе зійшло нанівець. Залишилася єдина спрага, що не вгамовувалася й зростала з кожним тверезим подихом. Отут Красунчик Сміт знову заговорив із індіанцем про продаж Білого Ікла, але цього разу він запропонував заплатити за нього не доларами, а пляшками, і Сірий Бобер почав слухати охоче.

– Якщо ти спіймаєш його, можеш узяти собі, – були його останні слова.

Пляшки були доставлені, але через два дні Красунчик Сміт зажадав від Сірого Бобра, щоб той спіймав собаку сам.

Якось увечері Біле Ікло пробрався з лісу до стоянки й полегшено зітхнув. Грізний білий бог уже пішов. Кілька днів поспіль він робив наполегливі спроби прибрати до рук Білого Ікла, і останній змушений був ховатися. Він не знав, яким злом загрожують йому ці руки, але відчував, що від них не слід чекати добра й що краще їх уникати.

Але ледве він улігся, як Сірий Бобер, похитуючись, підійшов до нього й обв’язав навколо його шиї ремінь. Він сів поруч із ним, тримаючи в одній руці кінець ременя, в іншій індіанець тримав пляшку, яку він час від часу перехиляв собі в горло.

Минула година, і шум кроків сповістив їх про чийсь прихід. Біле Ікло перший почув ці кроки й наїжачився; Сірий Бобер безтямно трусив головою. Біле Ікло спробував обережно висмикнути ремінь із рук хазяїна, але пальці міцно стискали його, і Сірий Бобер опам’ятався.

Красунчик Сміт увійшов і зупинився над Білим Іклом. Той тихо загарчав на страшну істоту, стежачи за рухом його рук. Одна рука витягнулася й зависла над Білим Іклом; гарчання його підсилилося. Рука повільно опускалася над його головою, а Біле Ікло весь зіщулився та спідлоба дивився на руку, гарчачи все голосніше в міру того, як вона наближалася до нього. Раптом він роззяв пащу й кинувся на Красунчика, як змія. Рука відсмикнулась, і зуби його клацнули