Читати книгу - "Львів. Кава. Любов"

подібне я вбирав у себе, дивлячись на її гобелени. Ось воно, світло міста Лева, затаєна внутрішня радість, містерія, пов’язана з іншими вимірами і світами. Звідкись долинають звуки коляди. У центрі чи не на кожнім кроці можна узріти свіжоспечені пампухи, адже нині Святвечір. Це нагадало мені й про кутю. Треба завітати до родини, хоч моя з’ява буде справжньою несподіванкою, ніхто ж бо не знає про мій приліт.

Цікаво, вона готує кутю? Авжеж, готує. То, може, до родини завітаю аж завтра? Хоча аж дванадцять традиційних страв навряд чи будуть на її столі. Бо навіщо одній людині стільки?

І тут у моїй голові на мить промайнула дивна думка про те, як ми вдвох готуємо Святвечір у Сінгапурі. Ото було б часточкою Львова вповні!

Двері квартири зачинені. Я простояв під ними години дві, час від часу натискаючи на кнопку дзвінка, хоча й так було зрозуміло: якщо досі не відчинили, нікого немає вдома.

А раптом поїхала в село? Мабуть, є в неї десь родина, а я тут стою, чекаю…

– Певно, місяць, як її не бачила, – відповіла сусідка, молода жінка у вкритому борошном фартусі і з вимазаними чимось масним руками.

– Можливо, вона щось говорила? – глибоко всередині війнуло недобрим передчуттям.

– Ні, нічого. Вибачте, у мене пампухи згорять…

Ще одні зачинені двері. Де в місті можна знайти людину, якщо вона вже місяць не мешкає вдома? Цієї миті, стоячи посеред чужої сходової клітки й відчуваючи холод у зимовому, вологому від талого снігу пальто, я зрозумів, наскільки мало про неї знаю. Майже нічого. Майже півроку всі наші розмови більше крутилися навколо мене й моїх справ. Я не питав про її мрії – а вона ж, без сумніву, їх мала і плекала сподівання на здійснення. Більше того, я жодного разу не поцікавився, чи є в цьому місті хтось із рідні чи хороших знайомих, до кого вона могла б звернутися в разі потреби. Мусив визнати, що не знаю, де її шукати.

Зітхнув, наче хотів видихнути із себе оте недобре передчуття. Незважаючи на вологу й холод, усередині відчував жар і неприємну млість.

У час Різдва всі крамниці чи галереї зачинені. Єдина надія на Сашка, він дуже близький до творчого середовища, тож, можливо, щось зможе сказати? Не могла ж вона просто зникнути?

Ми зустрілися в «Сідлі» – досить просторій і затишній кав’ярні неподалік пам’ятника Адаму Міцкевичу. Замовили гарячого чаю, горілку і щось просто поїсти, оскільки Сашко прийшов після роботи, а я ще й різки в роті не мав. Почали говорити про справи, не знав, як запитати про неї отак одразу. Розповів про готель і перших клієнтів, про свій проект і підготовку до перших бесід. Хвалив гобелени, сподіваючись, що друг сам скерує розмову в потрібне русло…

Він заговорив про ситуацію в країні і про те, що війна таки впливає на творчі плани митців, та й узагалі на життя кожного вона впливає. І багатьом його знайомим надійшли повістки.

– Запрошую тебе до Сінгапура, – натякнув я. – До речі, хотів просити тебе зайнятися промоцією мого проекту.

– Подумаю, дякую, – скупо пролунало у відповідь, і я не знав, чого саме стосується його вдячність – пропозиції виїхати за кордон чи перспективи стати PR-менеджером проекту, що має шанси отримати світове визнання.

Розмова не клеїлася, і горілка не смакувала. Ні я, ні він не запропонували налити другу чарку.

– Як вона? – спитав я напряму. – Не знаєш, де можна розшукати? Бо сусіди вже місяць її не бачили. Припинила співпрацю, повернула кошти…

– Ні, не знаю. – Утомлена посмішка на обличчі, у руках конверт. – Також давно її не зустрічав. Просила передати тобі ось це.

Я втупився у величенький конверт, намагаючись збагнути, що все це означає. Чому Олександр відіграє роль посередника між нами? Що в конверті? Він немов прочитав мої думки.

– Готівка за останнє окреме замовлення. – Трохи помовчав, наче на щось очікуючи. – І надіслане тобою портретне фото, з якого Юліана мала робити ескіз для гобелену.

Нісенітниця. Я не міг пригадати, щоб надсилав якесь фото. Ми ж про все домовилися: на гобеленах лише Львів, лише місто. Тим паче жодного окремого замовлення й не було…

Ухопив конверт і обережно розкрив його, витягнув величеньке кольорове фото, та так із ним у руках і завмер. Зі світлини на мене дивилася зеленоока креолка в розкішній сукні і з багатим намистом на шиї.

Мій друг сидів напроти й зацікавлено позирав на мене. У погляді не було нічого, проте я знав, що мушу щось сказати. Хоч щось сказати.

– Я не робив цього замовлення, – відрікся, не в змозі відвести погляду від фото.

– Магда?

– Вона не знала про Юліану, – безапеляційно й упевнено.

– Або вдавала, що не знає, – сухо й без інтонації.

Рясний дощ заливає капоти авто, лунко вдаряється об залізо, асфальт і розсипається навсібіч величенькими водяними коронами. Вулиці помалу перетворюються на своєрідні мутні ріки з відблисками барвистих кольорів, що щедро ллються з вітрин і вивісок. Нічне місто приймає дощ.

Тут, у кав’ярні, сухо й затишно. Ця місцина – одна з нових, ще не багата на відвідувачів. Стіни – імітація цегляної кладки, позаду мене – великий увімкнений екран, навколо – трохи декоративних свічок на столах і поличках, світло, як і годиться, вимкнене. Я граю на скрипці, а на екрані поволі з’являються рядки моїх віршів:

І потім скрипка розкаже

все, що ніколи не зможу

промовити.

Час від часу озираюся, стежу за словами, що зринають нізвідки, але здебільшого прочитую рядки в пам’яті й угадую, де варто зробити паузу чи навпаки – пришвидшити гру. Сьогодні я – віртуоз…

Суголоссям співатиме в вечір —

в такі миті у ній я живу.

І ніхто не згадає злословити,

і ніхто не кине у плечі

слово-камінь про мене. Одну

зафрендила душею і поглядом —

то моя єдина подруга,

хоча й скрипка. А ми подібні…

Цікаво, чи хтось із відвідувачів читає ці рядки?