Читати книгу - "Рембо"

можливість зробити це — комусь, хто подібний на мене, у кого все одно немає надії, піти та взяти його. Ти ще мало людей втратив, інакше б сам зрозумів це».

Що таке? — крикнув Керн, і Тісл зрозумів, що останні думки він висловив уголос. Це злякало його — кінець зовсім близько, а потрібно перелізти через огорожу, поки він ще спроможний. На огорожі була кров. Кров хлопця. Добре. Він перелізе в тому ж місці, що й хлопець. Він зробив зусилля та перевалився через огорожу, при цьому його кров змішалася з кров'ю хлопця. Він розумів, що повинен був боляче вдаритися об землю, але удару не відчув.

Траутмен вискочив із-за лавки, стрімко перескочив через огорожу та м’яко приземлився на траву поруч із ним.

Не лізьте сюди, — сказав йому Тісл.

Якщо ви не стулите свою пельку, він буде знати все, що ми робимо.

Його нема поблизу, він нічого не почує. Він у самому центрі поля. Послухайте: ви ж знаєте, він хоче, щоб прийшов тепер я. У мене є право довести все до кінця. Ви знаєте.

Так.

Тоді не лізьте не в свою справу.

Я почав це задовго до вашої участі та збираюся допомогти вам. Немає нічого ганебного в тому, щоб прийняти мою допомогу. Тепер ходімо, поки ви ще можете рухатися.

Добре, ви хочете допомогти? Тоді спочатку допоможіть мені піднятися. Сам я не в змозі підвестися.

Траутмен підняв його на ноги та зник у кущах, а Тісл стояв, як і раніше, голова його була над чагарником, він оглядав його й думав: «Повзти, повзти якнайшвидше. Що б ти не робив, це не має значення. Я доберуся до нього раніше за тебе».

Він закашлявся й виплюнув щось солоне, відсапавшись, пішов через кущі по прямій до сараю. Було очевидно, що хлопець ішов цією дорогою: це підтверджували зламані гілки. Йшов Тісл повільно, щоб не впасти. Однак напрочуд швидко досяг сараю. Уже збираючись увійти, він раптом відчув, що хлопця там немає. Озирнувся та, начебто його притягало магнітом, пішов, похитуючись, по новому сліду зі зламаних гілок, до великого ставка. Хлопець там. Він це знав, відчував.

У голові зовсім скаламутилося, начебто його воля належала комусь іншому. Він побачив, як його рука піднімається й пістолет цілиться в горбик.

РОЗДІЛ 20

Оніміння досягло вже плечей Рембо, і гвинтівку він тримав начебто двома шматками дерева. Тісл троївся в нього перед очима, пістолет у його руці теж, і він знав, що все повинно бути саме так. Не повільний відхід у забуття й небуття. Не підпалений запал і самознищення. А ось так, останній бій, сам на сам із Тіслом. Очі й руки підводили його, і він не сподівався вже, що влучить у Тісла. Але якщо промахнеться, Тісл побачить спалах і вистрелить. Принаймні, смерть настане в бою. Рембо силувався натиснути на спусковий гачок, цілячись у серце нечіткої фігури Тісла. Дуло стрибало, шансів улучити — жодних. Але спробувати потрібно, інакше все втрачає сенс. Він наказав своїй руці натиснути на гачок, але рука не діяла, а коли сконцентрував на ній увагу, гвинтівка зненацька вистрелила. «Ах, як нерозумно!» — він вилаяв себе. Зовсім не той, справжній бій, на який він сподівався, і тепер куля Тісла обірве його життя. Він чекав. Куля повинна б уже прилетіти. Він примружився, намагаючись розгледіти Тісла, який лежав у кущах. «О Господи, він у нього влучив. Але він же не хотів цього!» Тепер усе його тіло оніміло до такого ступеня, що він уже не зможе підпалити запал. Як усе погано. Бридко й нерозумно. А потім смерть узяла його, але це був не повільний сон, бездонний та темний, а спалах, подібний до спалаху динаміту, тільки він прийшов не від живота, а спалахнув у голові…

РОЗДІЛ 21

«Ну от і все», — думав Тісл. Він лежав на спині в кущах, дивлячись на зірки, повторюючи собі, що не знає, що з ним сталося. Він і не знав. Він бачив спалах від гвинтівки й упав, але падав так повільно та м’яко, що не міг зрозуміти, улучили в нього чи ні.

Тісл почув кроки, хтось ішов крізь кущі. «Це хлопець», — подумав він. Він іде дуже повільно. Це й зрозуміло, адже він важкопоранений.

Але виявилося, що це Траутмен, його голова з’явилася на тлі неба, обличчя та форма освітлювалися у відблисках пожежі — а очі були тьмяними.

Ну як? — запитав Траутмен. — Дуже погано?

Ні,— відповів Тісл. — Навіть якось приємно. Якщо не думати про те, що буде далі. Що це був за вибух неподалік?

Напевно, це я вистрелив йому в голову з рушниці.

І як ви себе зараз почуваєте?

Краще, ніж коли думав, що йому боляче.

Так.

Траутмен пересмикнув затвор, викидаючи порожній патрон з рушниці, а Тісл простежив очима його блискучу дугу в повітрі. І помер.

РЕМБО II

ЧАСТИНА І

РОЗДІЛ 1

Рембо заніс над головою важкий молот, повністю віддаючись блаженству цієї істинно дзенівської миті, вихопленої з потоку часу. Він не відчував ваги молота й, описуючи ним широку дугу, із задоволенням відчув силу власного розмаху. Здавалося, він вклав в удар усю силу свого духу, коли молот звалився на залізний клин, загнаний у тріщину чудової — хоча б тому, що вона просто існувала па світі — скелі. Він міг побачити кожну тріщинку, кожен вибій у камені, немов під збільшувальним склом. Молот із дзенькотом ударив по залізу, брила розкололася, і клин випав. Гострі камінчики шрапнеллю розлетілися в усі боки.

Воля! Ця думка вдарила його, і він внутрішньо стиснувся, намагаючись позбутися її.

Ні!

Він труснув головою.

Він забороняє собі думати про волю.

Він забороняє собі думати про будь-що.

Тільки працювати. Нічого більше.

Краплі поту стікали по чолу й падали на металеву поверхню клина, блискаючи на сонці. Ці бусинки, що блищали в сонячних променях, знову нагадали йому…

Про осколкові снаряди. Про снаряди, випущені з артилерійських кораблів. Про міни-пастки. Про гранати. Про те, як

обпалюють вогнем джунглі. Як стогнуть солдати. І ллється кров…

Не думати!

Він увігнав клин у наступну брилу, змахнув молотом і знову люто вдарив по металу.

Знову!

І ще раз!

І-і-і!..

Скреготіння та брязкіт металу луною віддавалися в глибокому, довгастому кар’єрі. Від пропеченої сонцем поверхні білястих скель виходив жар. Поруч із ним інші ув’язнені