Читати книгу - "Рембо"

в розідраних, просочених потом робах з жирною буквою «З» на спині, задихаючись, валандаючись від знемоги, довбали своїми молотами камінь.

«їм невідомий мій секрет, — думав Рембо. — Вони гризуться вечорами, проклинають долю, мочаться та жаліють себе».

Ніхто з них не здогадується, що все не має сенсу. Усе, крім самого життя.

Навіть біль може приносити радість. Якщо налаштувати себе належним чином. Відкинути минуле й майбутнє та не думати ні про що, крім цієї миті, у яку ти живеш. Прекрасної, навіть якщо вона наповнена болем.

М’язи занили. Він ковзнув поглядом по похмурих обличчях вартових, які тримали в полі зору кожен рух ув’язнених. Гвинтівки в них були дванадцятиміліметрового калібру або ж Спрінгфілд 30/06 з оптичним прицілом.

Приводу вони від нього не дочекаються!

Навалюючись усім своїм мускулистим тілом на металевий клин і відчуваючи тремтіння ударної хвилі, він не міг не думати про те, що привело його сюди. Місто. Поліцейський. Так, Тісл. Але якого біса той ліз на рожен? Чому не спустив усе на гальмах?

«А ти сам гарний», — відповів він собі.

Але в мене є на це право.

Яке право?

І все-таки, зізнайся, ти міг видатися йому підозрілим.

Тільки тому, що я провів кілька діб у лісі? Що в мене була пом’ята й неголена фізіономія? Але я не зробив нічого поганого. Чого він до мене причепився?

Ти ж міг пояснити йому це. Зізнайся, ти справді був схожий на волоцюгу. Це вже точно. І потім — у тебе не було роботи.

Яка в мене може бути робота? Кому я потрібний? Мене вчили одного. У В’єтнамі мені довіряли зброю вартістю в мільйони доларів. Там я керував артилерійським катером. Що ж мені після цього припарковувати машини? О, Господи!

Він знову із силою вдарив по металевому клину.

Тісл. Він чіплявся до мене. Це він заарештував мене. Його люди поголили мене. Він нічим не кращий за того в’єтнамського покидька, який розписав мені груди ножем.

І ти зірвався.

Ні, я захищався.

Ну так, утік із в’язниці та вештався в горах із цією зграєю бандитів. Усе одно б у них нічого не вийшло. Ти тримав під обстрілом це місто. А тепер…

Рембо опустив голову, знемагаючи від хвилювання. Тепер, коли від його блаженного дзенівського стану не залишилося й сліду, він готовий був трощити все направо й наліво. І Рембо з несамовитістю продовжував лупити по кам’яній брилі.

Тепер він розплачується за своє військове минуле. Так, із нього зробили гарного солдата. Там він їм був потрібний.

Невже вони думають, він так легко про все забуде? Чому його не навчили тому, що могло б придатися після війни?

Чи це неможливо? А що, як ти вже втрачений для мирного життя?

Втрачений? Після шести місяців у таборі для військовополонених у Північному В’єтнамі? Може бути, що й так. Одна тобі, мабуть, тепер дорога — просто в пекло.

Начебто це не пекло. З однієї в’язниці в іншу.

Цього разу в Америці. Країна свободи, доблесті вітчизна…

Ох, якби тільки цей поліцейський…

РОЗДІЛ 2

Він опустив молот і змахнув піт із чола. Утім, марно. І обличчя, і руки були мокрими від поту. Він подивився на найближчого до нього охоронця й перевів погляд на відро з водою, що стояло на уступі скелі футів за десять від нього.

Охоронець стиснув губи й легким кивком голови відповів на його німе запитання.

Рембо, важко ступаючи, почав підніматися по стежці.

Рембо занурив ківш у припорошену пилом мутну воду. Тепла рідина віддавала іржею. У В’єтнамі йому доводилося пити й не таке. Він облив себе водою з ковша, але й це не принесло полегшення.

Рембо! — почув він різкий крик і обернувся. Сонце засліпило йому очі, обличчя охоронців розпливалися в пекучому мареві.

Давай сюди, — продовжував той же голос. Говорив охоронець, який стояв зліва. — Швидко вперед!

Вони тримали автомати напоготові.

Цікавість перемінилася недобрими передчуттями, що лише підсилилися від зауваження охоронця:

Хто його знає, що вони там затівають. Мені наказано доставити тебе до начальства. Якась шишка хоче тебе бачити. Приготуйся.

РОЗДІЛ З

Полковника звали Семюел Траутмен. Війська спеціального призначення. Високий, худий, із гострим підборіддям, він був у формі. Зелений берет молодцювато зсунутий набік. На вигляд років п’ятдесят. Добру половину з них він прослужив в армії. Він учився сам (а потім учив інших) убивати з будь-якої зброї, від автомата Калашникова до пістолета, захованого в кульковій ручці. Він воював у пустелі й у джунглях, ховався в гористих ущелинах, був тричі поранений. У нього на очах кулі косили солдатів, які пройшли разом з ким вогонь і воду, солдатів, яких він вважав своїми синами.

Але порівняно з тим завданням, що стояло перед ним тепер, усі попередні випробування здавалися не складнішими за тренування під час навчальних зборів.

Полковник ішов, карбуючи крок, вузьким тюремним коридором, у який виходили двері камер із маленькими заґратованими віконцями. Яскраве світло, що лилося зі стелі, змусило його примружитися.

У супроводі солдата він наближався до дальнього кінця коридору.

Тут? — запитав він.

Відійдіть краще вбік.

Охоронець, тримаючи пістолет в одній руці, іншою відчепив від ременя зв’язку ключів і вставив один із них у замкову шпару. Ключ зі скреготінням повернувся.

Я постою в куточку. На всяк випадок.

Ні.

Охоронець зітхнув.

Я розумію, що мені наказано залишити вас наодинці, але цей тип… В’язні різні бувають, а цей із найнебезпечніших. Я за нього відповідаю. І за вас теж. Хто знає, що йому спаде на думку!

Ні.

Охоронець похитав головою.

Тільки не кажіть потім, що я вас не попереджав. Якщо не хочете, щоб я йшов із вами, візьміть пістолет, інакше…

Помовч!

Траутмен відсторонив вартового та штовхнув двері. Двері важко подалися, і полковник побачив тісну камеру, що потонула в мороці.

Охоронець натиснув на вимикач у коридорі.

Точно! Так я і знав.

У чому справа?

Знущається, як може. Обережно!

Не звертаючи уваги на попередження охоронця, Траутмен зайшов у камеру. Він дістав рукою до стелі та повернув лампочку. Увімкнулось світло.

Полковник обвів поглядом бетонні стіни. До підлоги пригвинчене залізне ліжко. У куті камери — кругла дірка в підлозі, розміром дюйми в три, вона була туалетом. Вузьке, заґратоване віконце під стелею. Захочеш подивитися — не дотягнешся. Та й тягтися нема чого: вікно виходило на стіну сусіднього будинку.

Він продовжував оглядати камеру.

Ліворуч від нього, присівши на підлозі, немов готувався от-от кинутися на гостя, напружившись усім тілом і не зводячи очей