Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

сказала, що вдиратися о цій годині до лікарні вони не можуть. Треба почекати.

— Я чула, — насилу ковтнула слину. Так боліло в горлі, здавалося, зараз звідти вистрибне зойк чи крик. — Я чула, говорили про с-смерть.

— Ой, — вона здавалася роздратованою. Якось надто сильно гримнула шухлядкою. — Їм не слід тебе нервувати, ще й у твоєму стані.

— Це правда? Хтось помер?

— Я не можу про це говорити. Я не можу обговорювати справи інших пацієнтів.

— Це правда?

— Будь ласка, заспокойся, — вона робить заспокійливий жест, від якого хочеться кричати. — У твоєму стані не можна хвилюватися.

— Хвилюватися? Один із моїх друзів, ймовірно, мертвий, а ви мені кажете не засмучуватися? Хто? Ради Бога — хто? Чому я не можу згадати, що трапилося перед аварією?

— Це звична річ, — її голос і далі заспокоює. Так дивно, вона ніби говорить із дитиною чи з людиною, яка насилу розуміє очевидні речі. — Ти травмувала голову. Поки твоєму мозкові важко переключитися з коротко- на довготривалу пам’ять. Природний процес порушено, потрібен час, щоб усе наздогнати.

— Господи, я мушу згадати. Я повинна згадати, бо хтось помер. Поліція за дверима, вони прийдуть і почнуть запитувати. Як я знатиму, як я знатиму, що казати? Що їм розповідати, якщо я не знаю, що трапилося?

Я бачу себе: я біжу, біжу через ліс; руки, одяг, обличчя — все у крові.

— Я вас дуже прошу, — голос на межі, він майже благає, ненавиджу себе за цю слабкість та безвихідь. — Будь ласка, допоможіть мені. Що трапилося? Що трапилося з моїми друзями? Чому я вся заляпана кров’ю? Рана на голові не така страшна. Звідки стільки крові?

— Я не знаю, — м’яко відповідає медсестра. Цього разу її слова сповнені непідробного жалю. — Я не знаю, курчатко. Покличу-но я лікаря, можливо, він розповість більше. А поки я хочу, щоб ти поснідала. Тобі потрібно набиратися сил, лікарю потрібен твій хороший апетит.

Вона виходить із тацею, зачинивши двері. Я зостаюся наодинці з пластиковою тарілкою пластівців, що тріщать та клацають, потопаючи в цукровій гущі.

Треба підводитися, маю змусити мої слабкі кінцівки працювати. Треба викинути їх з ліжка і йти в коридор, вимагати відповіді від поліціянтів.

Але я лишаюся. Сиджу, сльози течуть по обличчю й капають із підборіддя в тарілку. Дізнатися, хто помер.

Але я не рухаюся. І не лише тому, що тріщить голова, болять ноги та м’язи слабкі, як ганчір’я.

Я не рухаюся, бо боюся. Бо я не хочу почути озвучене мені ім’я.

І через те, що мене сповнює страх, що вони прийшли за мною.

21

Мозок погано працює. Він розповідає байки. Заповнює прогалини, використовуючи ці вигадки як спогади.

Я мушу спробувати дізнатися факти…

Я не знаю, чи пам’ятаю події, що відбулися насправді, чи це те, що я хочу сприймати як події. Я письменник. Професійний брехун. Знаєте, іноді так важко дізнатися, де саме варто зупинитися. Ти бачиш дірку в розповіді, хочеш заповнити її причиною, мотивом, правдивим поясненням.

Що далі я себе змушую, то більше спогадів витікає крізь пальці.

Я знаю, що прокинулася, бо здригнулася. Не знаю, котра була година, проте довкола ще стояла темрява. Ніна сиділа на сусідньому ліжку, її широко розплющені темні очі блищали.

— Ти чула? — прошепотіла вона.

Я кивнула. Почулися кроки на сходовому майданчику. Двері тихенько відчинилися.

Серце стрибнуло в п’яти, я скинула ковдру і схопила халат. Згадалися розчахнуті двері кухні, сліди на галявині.

Нам треба було оглянути решту будинку.

Секунду стояла біля дверей і слухала, потім дуже обережно відчинила. Клер та Фло стояли в коридорі, бліді обличчя та здивовані від страху очі. Фло тримала рушницю.

— Ви щось чули? — якомога тихіше прошепотіла я. Клер різко кивнула, показала на сходи, палець вказував на перший поверх. Я слухала, намагаючись угамувати уривчасте дихання та глухе бухкання серця. Щось заскрипіло, а потім почувся чіткий стукіт, здавалося, зачинили тихенько двері. Хтось був унизу.

— Томе, — мовила я, проте його двері вже відчинилися. З них визирнуло Томове обличчя.

— Ви… звук? — Том шепотів, Клер похмуро кивнула.

Це вже не були відчинені двері. Жодного вітру. Ми всі прекрасно чули: чіткі кроки, хтось ступав плиткою на кухні, потім паркетом по коридору, а потім заскрипіла перша сходинка. Незрозумілим чином ми згуртувалися докупки. Чиясь рука шкребла мою. Фло стояла по центру зі зведеною рушницею, дуло страшенно трусилося. Вільною рукою я намагалася його стримати. Від іще одного скрипіння у нас перехопило дихання, а потім біля поручнів вималювалася фігура, силует стояв якраз на тлі дзеркального скляного вікна зі сторони лісу.

— Іди до біса і дай нам спокій, — заверещала Фло й гримнув постріл.

Пролунав оглушливий, страшенний, громовий дзенькіт, скло полетіло в різні боки. Рушниця різко відскочила. Я пам’ятаю… я пам’ятаю, що людина впала.

Я пам’ятаю, що підвелася й побачила розбите вщент величезне дзеркальне скло біля сходів, скалки розлетілися по снігу й дзвеніли на дерев’яних сходах.

Я пам’ятаю, як чоловік на сходах крикнув, задихаючись, — більше від шоку, ніж від болю, принаймні так здавалося. Потім він раптово впав і повільно покотився сходами, як каскадер у кіно.

Я не знаю, хто ввімкнув світло. Воно так яскраво запалало в коридорі, що я затулила очі рукою і якусь мить кліпала. А потім я побачила.

Я побачила бліді дубові сходи, залиті кров’ю, розбите вікно, тонкі поздовжні сліди запеченої крові від тіла, що повільно котилося на перший поверх.

— Господи! — завила Фло. — Рушниця, рушниця була заряджена!

Медсестра повертається, я плачу.

— Що трапилося? — насилу промовила. — Хтось помер, будь ласка, скажіть, будь ласка, скажіть, хто мертвий?

— Я не можу це сказати, серденько, — їй справді шкода. — Якби ж я могла. Але зі мною лікар Міллер, він тебе огляне.

— Доброго ранку, Леоноро, — вітається лікар по той бік ліжка. Його голос м’який та сповнений жалю. Мені хочеться його вщипнути через ту кляту жалість. — Ой, сьогодні у нас купа сліз.

— Хтось помер, — чітко промовляю, намагаючись дихати рівно, і стримую себе від сопіння та схлипування. — Хтось помер, а мені не кажуть, хто саме. За дверима поліція. Чому?

— Не варто нам зараз про це хвилюватися…

— А я хвилююся, — викрикую їм. Голови в коридорі повертаються. Лікар заспокійливо гладить рукою мене по плечу, ніби хоче притиснути до себе й обійняти. Я вся в синцях. Мені боляче. Я одягнена в лікарняну сорочку з відкритою спиною, я втратила все, а