Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

водночас і гідність. Та, в дідька, не чіпай ти мене, турботливий козел.

— Слухай, — веде він. — Я розумію, що тобі гірко, і сподіваюся, поліція дасть відповіді на питання, проте мені потрібно тебе оглянути й переконатися, що ти з таким станом здоров’я готова до бесіди. Я зможу це зробити лише тоді, коли ти заспокоїшся. Леоноро, ти це розумієш?

Я мовчки киваю, повертаю обличчя до стіни, поки оглядають пов’язку на голові, міряють пульс, тиск, звіряють результати з показниками апарата. Я заплющую очі, відпускаючи приниження. Відповідаю на запитання.

Мене звати Леонора Шоу.

Мені двадцять шість.

Сьогодні… а тут мені потрібна допомога, проте медсестра підказує. Сьогодні неділя. Я тут перебуваю менше дванадцяти годин. Тож сьогодні 16 листопада. Мені здається, це більше дезорієнтація, ніж втрата пам’яті.

Кемерон — прем’єр-міністр.

Ні, не нудить. Зір чудовий, дякую.

Так, мені важко відновити деякі спогади. Певні речі взагалі не варто пам’ятати.

— Можу сказати, ти добре тримаєшся, — нарешті підсумовує лікар Міллер. Вішає стетоскоп на шию, ховає маленький ліхтарик до кишені. — Результати ранкового огляду хороші, знімок теж досить оптимістичний. Мене трохи хвилює пам’ять — це досить типово не пам’ятати кілька хвилин до зіткнення, проте ти ж не пам’ятаєш події тривалішого періоду?

Я неохоче киваю, а в голові вистукують спалахи картинок, що сновигали в голові всю ніч. Дерева. Кров. Ковзання вогнів.

— Найімовірніше, спогади повернуться. Причиною втрати пам’яті, — я помічаю, як він навмисне оминає слово амнезія, — не завжди є лише фізична травма. Чимало проблем виникає… через стрес.

Уперше за цей час підводжу погляд і дивлюся прямісінько йому в очі.

— Що ви маєте на увазі?

— Я не фахівець у цій сфері, ти ж розумієш, моє діло — травми та поранення. Проте іноді… проте іноді мозок приховує події, з якими ми ще не готові мати справу. Я припускаю, це… механізм самозахисту.

— Які події? — мій голос різкий. Лікар усміхається, знову кладе руку на плече. Ледь стримуюся, щоб не ухилитися.

— Тобі добряче дісталося, Леоноро. А зараз скажи, нам потрібно когось сповістити? Може, є хтось, хто захоче до тебе приїхати? Твою матір повідомили, проте вона ж в Австралії, правильно?

— Саме так.

— Ще хтось? Хлопець? Партнер?

— Ні, дякую, — ковтаю гіркий клубок. Сенсу відкладати вже нема. Безумство невідання стає все нестерпнішим. — Будь ласка, я хотіла б поговорити зараз із поліцією.

— М-м-м-м-м, — він встає, дивиться на записи. — Не маю певності, що ти готова, Леоноро. Їх уже повідомили, що твій стан поки цьому не сприяє.

— Я хочу бачити поліцію.

Вони єдині, хто може дати відповіді на запитання. Я мушу їх побачити.

Уважно дивлюся на лікаря, поки він роздумує, вдаючи, що роздивляється записи поперед себе.

Урешті-решт, видихає, дещо розчаровано зітхає, засовує записи у футляр і відходить від ліжка.

— Чудово. Медсестра Макінтір залишиться. У них не більше тридцяти хвилин. Сестричко, я не хочу тут стресів, щойно пані Шоу відчує, що їй зле…

— Ясно, — жваво відповіла вона.

Лікар Міллер простяг руку, я її потиснула, намагаючись не дивитися на подряпини та кров.

Повертається, щоб піти.

— Ой, зачекайте, вибачте, — випалюю я, коли він уже у дверях. — Я можу спершу прийняти душ? — поліцію я побачити хочу, але не кортіло б, щоб вони мене зустріли такою.

— Ванну, — пан Міллер коротко киває. — У тебе на голові пов’язка, яку бажано не чіпати. Якщо не мочитимеш голову, ванну дозволяю.

Він повертається і виходить.

Чималу часу ми витрачаємо, щоб від’єднати мене від апарата — сенсори, голки. Здоровенний підгузок між ногами, від якого мене кидає то в жар, то в холод, коли, опускаючи ноги на підлогу, я відчуваю його вагу. Я ходила під себе вночі? Жодного запаху сечі, проте не впевнена.

Медсестра подає мені руку, щоб я змогла піднятися. Хоча й кортить її відштовхнути, розумію, як жалюгідно вдячна їй за це. З кожним кроком я вже сильніше спираюся на неї.

Світло автоматично вмикається, медсестра допомагає із зав’язками на сорочці.

— З рештою я впораюся, — кажу їй, проте вона хитає головою.

— Я не можу тебе залишити саму, поки не опинишся у ванній. Вибач, а як підсковзнешся?.. — вона недоговорила. Проте я її розуміла: ще один додатковий удар…

Я кивнула, вилізла з огидного дорослого підгузка (медсестра його прибрала, навіть не давши шансу глянути, чи я мочилася), сорочка впала на підлогу. Хоча в кімнаті стояла задушлива спека, я тремтіла.

Понюхала, на свій сором зрозуміла. Це був запах страху, поту та крові.

Медсестра тримала мене за руку, поки я непевно залазила у ванну. Хапаючись за ручки, опустилася в пекучу воду.

— Занадто гаряче? — швидко зреагувала медсестра на мій тихенький зойк від водяного жару. Я заперечливо хитаю головою. Вона не така вже й гаряча. Нічого не може бути надто гарячим. Якби могла очиститись окропом, я б це зробила.

Нарешті лежу у воді, тремчу від напруженості.

— Я можу… я хотіла би зостатися сама, б-будь ласка, — зніяковіло промовляю. Медсестра зітхає, я навіть бачу, що вона хоче відмовити, і несподівано в мене зносить дах. Я не можу більше витримувати їхнє співчуття, доброту, постійний нагляд. — Будь ласка, — слова вириваються різкіше, аніж я того хочу. — Ради Бога, я не втоплюся в кількох літрах води.

— Гаразд, — вона неохоче погоджується. — Проте навіть не думай вилазити сама. Коли будеш готова, поклич. Прийду і допоможу.

— Домовилися, — я не хочу визнавати програш, проте в душі знаю, що самій вибиратися з води небезпечно.

Медсестра виходить, залишаючи щілину у дверях. Я заплющую очі й занурююся у воду, що активно парує. Намагаюся не зважати на пильного наглядача за дверима, запахи та шум лікарні, гудіння флуоресцентних ламп.

Поки лежу у ванній, руки намацують порізи, рани, синці. Я відчуваю, як невеличкі згустки та струпи розчиняються під долонями. Намагаюся згадати, що змусило мене бігти через ліс із заюшеними кров’ю руками. Я намагаюся згадати, проте не впевнена, що зможу стерпіти правду.

Медсестра допомогла вилізти, я насухо себе витираю, роздивляюся тіло з незнайомими слідами ран та швів. На гомілках довгі порізи. Вони глибокі, постягаються через усю передню частину кістки. Таке враження, що я бігла через ожину чи колючий дріт. Порізи на стопах та руках від бігу по склу, від того, що закривала обличчя від скажених скалок.

Нарешті йду до дзеркала, витираю його запітніле скло і бачу себе вперше після аварії.

Від моєї зовнішності ні в кого дах не зносило так, як від Клер. Її вроду важко не помітити. Чи як від Ніни, чия краса, не зовсім