Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

Явич. Було кілька хвилин на одинадцяту, коли Джуді побачила, що дівчина за столом реєстрації вказує на неї низенькому опецькуватому чоловічкові середнього віку. Його кругле смагляве обличчя обрамлювала сива чуприна. Погляд у чоловічка був пронизливий, мов у яструба.

Джуді познайомила його з Ґері та рештою присутніх і провела до кабінету судді Меткалфа.

Лікар Девід Кол умостивсь у другому ряду і слухав, як юристи обговорюють новий закон і те, як він вплине на справу Міллігана. Невдовзі до кабінету ввійшли судді Флаверс і Меткалф, які стисло окреслили обставини справи та її перебіг. Берні Явич ознайомив усіх із зібраною доказовою базою і визнав, що важко посперечатися зі свідченнями того, що на момент скоєння злочинів у Міллігана були проблеми із психікою. Обвинувач запевнив, що не оскаржуватиме звіти Південно-західного центру і шпиталю Гардинга. Ґері ж оголосив, що сторона захисту не має наміру опротестовувати зібрані прокуратурою докази того, що Мілліган справді вчинив зазначені злочини.

Девід Кол збагнув, що вони зараз обговорюють те, як проходитиме в понеділок розгляд справи. У нього склалося враження, що ця зустріч — своєрідна репетиція майбутнього слухання. Тим часом Джуді й Ґері погодилися, щоб імена жертв вилучили з протоколу. Після цього залишалося тільки одне невирішене питання: що буде з Біллі, якщо суддя Флаверс визнає того невинуватим на підставі неосудності.

Ґері підвівся з місця і сказав:

— Ми запросили сюди лікаря Кола з Афінського центру психічного здоров’я. Лікар Кол має досвід лікування пацієнтів із розладом множинної особистості, і його нам гаряче рекомендували лікар Ральф Алісон із Каліфорнії та лікарка Корнелія Вілбур із Кентуккі, котрі й самі є авторитетними фахівцями в цій галузі.

Лікар Кол побачив, як у нього вп’ялися очі всіх присутніх. Суддя Флаверс запитав:

— Лікарю Коле, чи згодні ви взятися до лікування Міллігана?

Той нутром відчув, що всі ці люди бажають якнайшвидше збути хлопця з рук, наче той був гарячою картоплиною, яка обпікала їм пальці, тож вирішив одразу прояснити свою позицію.

— Так, я готовий прийняти його, — почав Кол. — Однак якщо ви направите його до Афін, я повинен мати змогу лікувати його так, як лікував інших своїх пацієнтів із розладом множинної особистості, тобто помістивши його до нашого відділення з найменш суворим, а тому і найбільш сприятливим для одужання режимом.

Він обвів поглядом усіх присутніх, які не зводили з нього очей, а тоді знову повернувся до Флаверса й Меткалфа і з притиском додав:

— Якщо моя умова вас не влаштовує — не присилайте хлопця.

Він іще раз обвів очима людей у кімнаті й побачив, що всі схвально кивають.

Їдучи назад до Афін, лікар Кол міркував про все побачене й почуте на зустрічі. У нього склалося враження, що фактично ніхто з присутніх, навіть обвинувач Явич, не сумнівався в тому, що Мілліган страждає на розщеплення особистості. Якщо суд пройде подібно до цієї зустрічі, збагнув лікар, то Мілліган стане першим підсудним із розладом множинної особистості, якого на цій підставі виправдають у скоєнні тяжких злочинів. Кол усвідомив, що побував сьогодні на обговоренні, в результаті якого у судовій залі в понеділок творитиметься історія.

(2)

4 грудня, коли Біллі Міллігана мали забрати з психіатричного шпиталю і доправити до суду округу Франклін, він прокинувся вранці, поглянув на себе у дзеркало і сторопів, побачивши, що його вуса зникли. Він геть не пам’ятав, щоб їх зголював, і замислився над тим, хто це міг зробити. Між першим і другим зґвалтуваннями його вуса теж були зголені, та він повторно їх відростив. І ось маєш — він знову втрачав час. У юнака з’явилось те саме дивне відчуття, яке переслідувало його в останні дні перебування у шпиталі Гардинга, а потім і в окружній в’язниці: мовби Артур і Рейджен залишилися незалежними і не могли — або не хотіли — об’єднатися з рештою, поки не впевняться остаточно, що його не кинуть за ґрати. Що ж, злиття таки частково сталося, і цього мало вистачити для того, аби відбути суд.

Юнак відгукувався на ім’я Біллі, хоча й розумів, що він більше не стрижнева, але ще й не цілісна особистість. Він завис десь посередині. Прямуючи до поліцейського фургону, він думав про те, як почуватиметься, коли всі його особистості нарешті зіллються в одне ціле.

Діставшись фургону, що чекав на нього біля виходу зі шпиталю, він зауважив, що заступники шерифа дивляться на нього якось дивно. Дорогою до суду поліцейський фургон мусив зробити восьмикілометровий гак, аби струсити з хвоста журналістів і телевізійників. Але коли авто заїхало до внутрішнього периметру в’язниці округу Франклін і перш ніж за ним встигли зачинитися важкі сталеві двері, всередину прослизнула молода жінка в супроводі оператора з камерою.

— Приїхали, Міллігане, — оголосив водій, відчиняючи двері фургону.

— Я не вийду, поки тут стовбичать репортери з камерою, — сказав Біллі. — Якщо ви не можете мене захистити від них навіть у в’язниці, я все розповім своїм адвокатам, щойно зайду до приміщення.

Водій озирнувся і побачив журналістів.

— А ви ще хто такі?

— Четвертий канал, програма новин. У нас є дозвіл тут бути.

Водій подивився на Біллі, але той уперто замотав головою:

— Мої адвокати сказали мені триматись якнайдалі від преси. Я звідси не вийду.

— Ви чули? Він не вийде з фургону, поки ви тут, — сказав офіцер репортерам.

— Але ми маємо право… — почала було жінка.

— Це порушення моїх прав! — гукнув Біллі з машини.

— Що там за гармидер? — озвався інший офіцер з-за внутрішньої брами.

— Мілліган відмовляється висовуватися з фургону, поки тут журналісти, — відповів водій.

— Слухайте, друзі, — сказав сержант Віліс, — боюсь, доведеться вам піти, щоб ми могли провести хлопця всередину.

Коли оператор і репортерка вийшли і за ними зі скреготом зачинились важкі сталеві двері, Біллі, не опираючись, пішов із Вілісом до в’язниці. Всередині з’юрмилися вбрані в чорні формені сорочки помічники шерифа, яким кортіло подивитися на Міллігана. Віліс звелів їм розступитись і провів Біллі крізь цей живий коридор.

— Ти мене пам’ятаєш, синку? — запитав сержант Віліс, коли вони піднімались на третій поверх.

Біллі кивнув, виходячи з офіцером із ліфта.

— Ви завжди добре до мене ставились.

— Бо в мене з тобою ніколи не було клопоту. Якщо не рахувати отих унітазів. — Віліс простягнув хлопцю цигарку. — А ти нівроку знаменитий.

— Я не думаю, що я знаменитий, — відказав Біллі. — Думаю, я всім ненависний.

— Ну, зараз і Четвертий канал, і Десятий канал, і Ей-Бі-Сі, і Ен-Бі-Сі, і Сі-Бі-Ес товчуться знадвору. Я стільки репортерів і камер не бачив навіть на розглядах