Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

зі Стрепту. Третій, наймолодший, уже ні на що не годився після спроби витримати темп пиття, який нав’язав Драйг Бон-Ду. Скальд, здавалося, витримав випробовування без найменшої шкоди для себе.

Зібрані в кінці столу молодші й менш впливові комеси, підвипивши, затягли, фальшивлячи, відому пісеньку про рогатого козлика і мстиву, позбавлену почуття гумору бабусю.

Кучерявий пахолок і капітан стражі у синьо-золотих барвах Цінтри підбігли до Віссегерда. Сенешаль, нахмурений, вислухав доповідь, устав, зайшов за трон і, низько нахилившись, щось пробурмотів до королеви. Каланте швидко зиркнула на Ґеральта, відповіла коротко, одним словом. Віссегерд нахилився ще нижче, зашепотів, королева гостро глянула на нього, мовчки вдарила долонею по ручці трону. Сенешаль схилився й переказав наказ капітану стражі. Ґеральт не розчув, який саме. Утім помітив, що Мишовур неспокійно ворухнувся і глянув на Паветту — принцеса сиділа нерухомо, опустивши голову.

У залі пролунали важкі металеві кроки, що перекрили гомін за столом. Усі підняли голови й обернулися.

Постать, що наближалася, була закутою в обладунок із комбінації залізних блях і травленої у воску шкіри. Опуклий, ребристий, укритий чорною та синьою емаллю нагрудник спускався на сегментований фартух і короткі латні щитки на стегнах. Панцерні наплічники наїжачилися гострими сталевими шпичаками, густо зарешічене забороло, витягнуте на кшталт собачого писка, було всіяне шипами, наче шкірка каштану.

Хрускаючи і скрегочучи, дивний гість наблизився до столу й став нерухомо навпроти трону.

— Достойна королево, шляхетні панове, — промовив прибулець із-за заслони шолому, коротко вклонившись. — Вибачте, що я порушую урочисту учту. Я — Єжак із Ерленвальду.

— Вітання тобі, Єжаче з Ерленвальду, — повільно промовила Каланте. — Займи місце за столом. У Цінтрі ми раді будь-якому гостеві.

— Дякую, королево. — Єжак із Ерленвальду схилився знову, торкаючись грудей кулаком у залізній рукавиці. — Утім, я прибув до Цінтри не як гість, а через важливу справу, яка не терпить зволікання. Якщо королева Каланте дозволить, я одразу й викладу цю справу, не гаючи вашого часу.

— Єжаче з Ерленвальду, — різко промовила королева, — похвальна турбота про наш час не виправдовує, на жаль, браку поваги. А таким є спілкування зі мною крізь залізне забрало. Тому зніми шолом. Ми якось витримаємо гаяння часу, який забере така дія.

— Обличчя моє, королево, поки що має лишатися прихованим. З твого дозволу.

Між присутніми прокотилися гнівний гомін, бурчання, тут і там акцентовані процідженим крізь зуби прокляттям. Мишовур, схиливши голову, беззвучно ворухнув губами. Відьмак відчув, як закляття на мить наелектризувало повітря, як ворухнуло його медальйон. Каланте дивилася на Єжака, примружившись і постукуючи пальцями по бильцях трону.

— Дозволяю, — сказала вона нарешті. — Хочу вірити, що причина, якою ти керуєшся, достатньо важлива. Тож кажи, що тебе привело, Єжаче-без-обличчя.

— Дякую за дозвіл, — сказав прибулець. — Утім, не в силах знести докір щодо браку поваги, поясню, що йдеться про рицарську обітницю. Не можна мені відкривати обличчя до того, як проб’є північ.

Королева недбалим рухом долоні підтвердила, що приймає пояснення. Єжак ступив уперед, хруснувши шипастим панциром.

— П’ятнадцять років тому, — заявив він голосно, — твій чоловік, пані Каланте, король Ройґнер, був заблукав на полюванні в Ерленвальді. Чимчикуючи по бездоріжжю, він упав з коня до яру й вивихнув ногу. Лежав на дні ущелини й кликав на допомогу, у відповідь же чув тільки шипіння змій та усе ближче виття вовкулаків. Він би, безумовно, загинув, якби не допомога, яку йому надали.

— Знаю, як воно було, — підтвердила королева. — Якщо й ти це знаєш, здогадуюся, що саме ти ту допомогу йому й надав.

— Так. Тільки завдяки мені він повернувся до замку цілим і здоровим. До тебе, пані.

— Тож я тобі маю віддячити, Єжаче з Ерленвальду. Удячності не зменшує і той факт, що Ройґнер, пан мого серця і ложа, уже пішов з цього світу. Радо б запитала, яким чином можу я тобі віддячити, утім, боюся, що шляхетного рицаря, який дає рицарські обітниці та керується у всіх вчинках лицарськими законами, таке запитання може образити. Бо закладаюся, що допомога, яку ти надав королю, не була безкорисливою.

— Ти, королево, добре знаєш, що безкорисливою вона не була. Також ти знаєш, що я, власне, і прийшов по нагороду, обіцяну мені королем за врятування його життя.

— Он як? — Каланте посміхнулася, і в її очах блиснули зелені вогники. — То ти знайшов короля на дні яру, беззбройного, полишеного на поталу змій і потвор, і, тільки коли він пообіцяв тобі винагороду, поспішив його рятувати? А якби він не захотів чи не зміг пообіцяти тобі нагороду, ти лишив би його там, а я б донині не знала, де біліють його кістки? Ах, як шляхетно. Безсумнівно, учинком твоїм керувала тоді якась особлива лицарська обітниця.

Гомін серед присутніх посилився.

— І ти сьогодні прибув по свою нагороду, Єжаче? — продовжувала королева, посміхаючись дедалі зловісніше. — Через п’ятнадцять років? Напевне, ти розраховуєш на відсотки від суми, які набігли за цей час? Тут не ґномський банк, Єжаче. Ти кажеш, нагороду обіцяв тобі Ройґнер? Що ж, непросто буде притягти його сюди, щоб він тобі сплатив. Простіше хіба послати до нього, у потойбіччя, тебе. Там ви й домовитеся, хто що кому винен. Я занадто кохала свого чоловіка, Єжаче, щоб не думати про те, що могла його втратити ще тоді, п’ятнадцять років тому, якби він не почав із тобою торгуватися. Думка про це викликає у мене не дуже приязні почуття до твоєї особи. Замаскований прибульцю, чи розумієш ти, що в цю мить тут, у Цінтрі, у моєму замку й у моїх руках, ти настільки ж безпорадний і близький до смерті, як Ройґнер — тоді, на дні яру? Що ж ти запропонуєш мені, яку ціну, яку винагороду, якщо я пообіцяю, що ти вийдеш звідси живим?

Медальйон на шиї Ґеральта затрясся і завібрував. Відьмак швидко глянув на Мишовура й зустрів його пронизливий, стурбований погляд. Легенько похитав головою і питально звів брови. Друїд також заперечив, ледь помітним рухом кучерявої бороди вказавши на Єжака. Ґеральт не був упевнений.

— Твої слова, королево, — вигукнув Єжак, — розраховані на те, щоб мене залякати. І на те, щоб збудити гнів шляхетного панства, що тут зібралося. І презирство твоєї вродливої доньки Паветти. А перш за все, твої слова — неправдиві. І ти добре про те знаєш!

— Інакше кажучи, я брешу наче собака. — На губах Каланте заграла дуже неприємна посмішка.

— Ти добре знаєш, королево, — незворушно вів далі прибулець, — що сталося тоді в Ерленвальді. Знаєш, що врятований Ройґнер сам, із власної волі, заприсягнувся віддати мені все, чого я тільки