Читати книгу - "БЖД"

через розташування власних очей, тому вона повернулася до мене бо­ком і трохи мружилася. Та найцікавіше почалося

за мить. Риба раптом розвернулася й попливла прямо па мене, потім відкрила свою досить велику пащеку, гак, наче збиралася пробити скло й відку­сити мою зухвалу голову, просто заздрячи тому, що в мене зручніше розташовані очі... але цього не сталося, й вона, наче присоска, присмокталася до скла. Заплющивши свої баньки, рибина завтикала й поринула, мабуть, у свою риб'ячу нірвану. Вона висіла так п'ять, десять хвилин, аж доки мене не почав напружувати сек'юриті. Я спробував йо­му пояснити, що просто дивлюся на рибу, що я не збираюся її красти, але йому це все одно не сподо­балось. Тоді я підійшов до найближчої полиці й купив першу-ліпшу найдешевшу брошуру, здаєть­ся, це був збірник якихось східних рецептів приго­тування риби. Побачивши в моїх руках таку літера-турку, сек'юриті запанікував ще дужче й поспішив виставити мене за двері. Я йшов Сумською й нама­гався зрозуміти, про що та риба думала й навіщо вона ось так присмокталася до холодного товстого скла. Ця думка не давала мені спокою цілісінький день. Мій настрій погіршився ще й через те, що те­пер я не міг так вправно читати Канта... бо в кни­гарню на Сумській мене тепер навряд чи пускати­муть... Залити горе я вирішив у найближчому барі, там я спустив решту бабок і трохи не розрахував із випивкою. Одним словом, додому довелося по­вертатися геть угашеному та ще й на метро.

Я стояв перед дверима з написом «Не притуля­тися» й дивився в темряву, аж раптом помітив там своє обличчя. «Фішка, – подумав я, – адже риба, та риба з книгарні, вона так само бачила за склом мою пику, так само, як її зараз бачу я».

Не вагаючись жодної секунди, я присмоктався до напису «Не притулятися», заплющив очі й завтикав. Коли ми приїхали на станцію й двері почали відчинятися, я ледь не вибив собі зуби й не зламав носа, але варто було електричці ру­шити далі, як я знову присмоктувався до напису «Не притулятися». У нічній електричці було не так багато людей. Розплющивши одне око, я ба­чив, що вони збилися в іншому кінці вагона. Так я доїхав до кінцевої, де мене й загребли фараони. Пригадую, вони затягли мене до своєї каптьорки, примусили вивернути кишені, а потім зняти шкарпетки... Кишені я вивернув, але шкарпетки знімати навідріз відмовився, ще й бовкнув щось на зразок, що в мене шкарпетки без кишень. Тоді мені дали по нирках – аргумент, у принципі, до­волі переконливий, і шкарпетки довелося зняти. Коли фараони переконалися, що ті справді без кишень, мені дозволили зателефонувати. Я не придумав нічого ліпшого, як зателефонувати батькові, і вже за кілька годин, трохи поторгувавшись, наче за раба, старий викупив мене за сто гривень, а на вулиці відвалив гарного підсрачника – із баблом у нього теж було сутужно. Все од­но, я був такий радий звідти звалити, що навіть забув шкарпетки у фараонів. Важко сказати, яка доля їх спіткала...

Сьогодні мені теж належало спілкуватися з фа­раонами, проте, на відміну від усіх попередніх ра­зів, я мав прийти до них добровільно й вигадати якусь історію, бажано правдоподібну, скажімо, про те, що мене пограбували абощо... Треба було

дуже й дуже постаратися, самі розумієте, бо як­що вони щось запідозрять, у них тоді одне на умі – вивертай кишені, знімай шкарпетки... Та чого не зробиш для нашої спільної з Ікарусом справи... Словом, усе слід було влаштувати так, щоб вони принаймні кільканадцять хвилин не висовувалися зі свого акваріума. Акваріумом у нас називають ме­талеву буду з тонованим склом, що стоїть на цен­тральному майдані міста між платною вбиральнею й пам'ятником вождю пролетаріату.

Підійшовши до акваріума впритул, я з полег­шенням зрозумів, що на його дверях висить вели­кий навісний замок. Цидулки «буду за 5 хвилин» я теж не знайшов. Загалом, сама буда виглядала так, наче її господарі поїхали у відпустку або ж їх хтось зачинив іззовні... Можливо, це сталося кіль­ка років тому і тепер там, усередині, – запилюжені кістяки в ментівських кашкетах, що їх, коли поща­стить, знайдуть за півстоліття й поховають з усі­ма ментівськими почестями або віддадуть у музей природи, який був за пару кварталів звідси.

Я перейшов через майдан й усівся під вождем. Було спекотно, а важке повітря, немов восьми­ніг, запускало мені в легені свої розпечені сли­зькі мацаки. Від цього ставало сумно й ніяково.

Помаранчеві безрукавки перекладали бруківку ліворуч від Леніна. Вони виколупували кожен ка­мінь і клали його поруч із попереднім, аби не порушити послідовності, наче в гігантському, найбільшому в усій галактиці, пазлі. Запах поту змішувався із запахом перегару й горланням тран­зистора, що стояв на табуретці й надривно випльовував зі свого динаміка якусь бала­ду про дальнобійника, в котрого підібрали фуру, попередньо настрілявши йому по бадді. І от, власне, лежачи п кюветі, під погожим небом, гой мір­кував про те, якою страшною буде помста. Лєнін саме показував рукою на помаранчеві безрукавки з їхнім транзистором, мовляв, нічо чуваки, вдасть совєтам, фури дальнобійникам, а вам бруківку, от і пензлюймо у світле майбутнє. Та на нього ні­хто не звертав уваги.

Я дивився на все це збоку й мені здавало­ся, що майдан – то гігантська рибина, що лягла на бік, даючи людям і автам рухатися по своїй втомленій лусці, а помаранчеві безрукавки кожен рік приходили, аби перетрусити її, почистити й по­виганяти різних паразитів, що чіплялися до неї під час кожного дальнього плавання. Рибі це подо­балося, можливо, її навіть перло від транзистора. Вона вже давно дрейфувала на боці, не рухаючи плавцями, й одне її око, кругле й чорне, наче смо­родина, дивилося у високе небо, а інше, що завше перебувало під водою, кудись у холодну глибочінь. А всім, хто сидів на ній, на цій сумній, розумній рибині, залишалося тільки сподіватись, що одного чудового дня їй не заманеться поміняти боки, пе­рекинувши всіх, разом із автами, Лєніном і тран­зистором у чорну глибоку воду.

І ось до помаранчевих безрукавок наближа­ється волоцюга в затоптаному довгому плащі, сям-там заляпаному блакитною фарбою. Він міц­но тримає в руці шмендель сухого батона, сідає навпочіпки навпроти табурета з транзистором

і похитує головою в такт блатним мотивам. Пома­ранчевим безрукавкам, схоже, не подобається, що хтось, окрім них, слухає їхній транзистор, то­му волоцюгу швиденько намагаються прогнати – спочатку словами, а коли це не діє, показавши ло­маку, якою вони підважують каміння. Волоцюга з розумінням махає на них батоном, мовляв, не­погана ломака, хлопці, я