Читати книгу - "Дім дивних дітей"

Я пішов слідком за нею з кімнати до сходів. Пані Сапсан пішла вгору з похмурою рішучістю, хапаючись за перила відразу обома руками. Вона відмовилася від моєї допомоги і долала по одній сходинці за крок. Коли ми вийшли на сходовий майданчик, вона повела мене коридором до бібліотеки. Приміщення було схоже на справжню класну кімнату з дошкою на стіні у кутку, виставленими в ряд партами та очищеними від пилу книгами, акуратно розставленими на полицях. Пані Сапсан кивнула рукою на одну з парт і сказала:

— Сідайте.

Тож довелося мені втискуватися в тісну конструкцію. А пані Сапсан стала в голові класу обличчям до мене.

— Дозвольте зробити вам коротку початкову лекцію. Гадаю, в ній ви знайдете відповіді на більшість своїх запитань.

— Гаразд.

— Люди як біологічний вид є безкінечно більш різноманітними, ніж підозрює величезна більшість людей, — почала вона. — Реальна таксономія гомо сапієнс — це таємниця, відома лише небагатьом, одним з яких тепер будете й ви. Якщо коротко, то це звичайна дихотомія, тобто поділ на два роди: coerfolc, тобто «люди-основа» — величезна маса простих індивідів, з яких складається переважна частина людства; і прихована гілка — потаємні гомо сапієнс, крипто сапіенс, якщо так можна сказати, які мають назву syndrigast, тобто «особливий дух», «особливий чоловік», як шанобливо характеризували їх наші предки. І, як ви цілком правильно припустили, ми належимо до другого типу.

Я кивнув, наче все добре зрозумів, хоча пані Сапсан вже добряче заплутала мої мозкові звивини. Сподіваючись дещо уповільнити розповідь моєї лекторки, я поставив їй запитання.

— Але чому люди про вас не знають? Ви що — єдині?

— Дивних людей багато по всьому світу, — відповіла пані Сапсан, — хоча наша кількість з часом істотно зменшилася. Ті, хто лишився, перебувають у криївках, як і ми. — Її голос змінився на тихий і сумний. — Бували часи, коли ми мали змогу вільно спілкуватися з простими людьми. У деяких куточках світу нас вважали шаманами та містиками і у годину біди зверталися до нас за порадою. Декотрі нечисленні культури зберегли отакі гармонійні стосунки між нами та звичайними людьми, хоча лише там, де так званий технічний прогрес та наймасовіші світові релігії не змогли закріпитися, наприклад, на острові Амбрім архіпелагу Вануату, де практикують чорну магію. Але ширший світ вже давно налаштувався проти нас. Мусульмани нас виганяли. Християни спалювали на кострах як відьом і відьмаків. Навіть язичники Уельса та Ірландії вирішили, що всі ми — злі феї та примари-перевертні.

— Чому ж ви просто… просто не взяли і не організували собі деінде власну країну? Подалися б туди і жили там самі по собі?

— Якби ж то це було так просто, — сказала пані Сапсан. — Особливі риси часто проявляються через покоління, а інколи й через десять. Дивні діти не завжди, і навіть не зазвичай народжуються у дивних батьків, а дивні батьки не завжди, і навіть не зазвичай народжують дивних дітей. Ви можете собі уявити, на яку небезпеку наражаються всі дивні діти в нашому світі, який так боїться будь-яких проявів несхожості?

— Так, уявляю. У звичайних батьків просто стріха поїде, коли їхні дітлахи почнуть, наприклад, кидатися вогняними кулями.

— Саме так, пане Портман. Дивні нащадки звичайних батьків часто зазнають найжахливіших знущань і поневірянь. Іще кілька сторіч тому батьки дивних дітей вважали, що їхніх «справжніх» дітей викрали і підмінили перевертнями, тобто зачаклованими й лихими істотами або просто чужими, але схожими зовні дітьми, що в Середньовіччі вважалося вагомою підставою покинути бідолашних дітей чи просто убити.

— Який жах.

— Та отож. Треба було щось робити, тому такі люди, як я, створили місця, де юні диваки мали би змогу жити окремо від звичайних людей, тобто збудували фізично і хронологічно ізольовані анклави, схожі на ось цей, яким я, до речі, страшенно пишаюся.

— Такі люди, як ви?

— Ми, дивні діти, благословенно наділені навичками, яких простим людям бракує, і цих навичок та їхніх комбінацій так само безкінечно багато, як у решти людей варіацій пігментації шкіри або рис обличчя. І декотрі з цих навичок є загальними для всіх нас, наприклад, читання думок, а декотрі є досить рідкісними, наприклад, моя здатність керувати часом.

— Керувати часом? А мені здалося, що ви лише перетворюєтеся на птаха.

— Саме так, і в цьому полягає розгадка мого вміння. Бо лише птахи здатні керувати часом. Тому всі маніпулятори часу мусять мати здатність набувати форми птаха.

Пані Сапсан сказала це так серйозно, так невимушено-діловито, що я не відразу зміг вмістити її слова у моїй свідомості.

— Птахи — це мандрівники у часі? — Я відчув, як на моєму обличчі розпливлася дурнувата посмішка.

Пані Сапсан цілком серйозно кивнула.

— Однак більшість з них прослизають у майбутнє чи в минуле абсолютно випадково, ненавмисне. Зате ми, ті, хто здатен маніпулювати часовими полями цілком свідомо — і не лише заради нас самих, а й заради інших, — відомі як імбрини[5]. Ми створюємо часові контури, або ж петлі, в яких особливі люди здатні жити вічно.

— Контур, — повторив я, пригадавши наказ мого діда: «Знайди птаха у петлі». — Отже, це місце і є контуром?

— Так. Хоча вам він краще відомий під назвою «Третє вересня тисяча дев’ятсот сорокового року».

Я перехилився до неї через маленьку парту.

— Що ви хочете сказати? Що в контурі — лише оцей один день? І він повторюється?

— Повторюється знову і знову, хоча ми сприймаємо його як безперервний, інакше б не мали спогадів про останні, е-е-е, скільки там — сімдесят з гаком років, які ми тут прожили.

— Як дивно!

— Зрозуміла річ, тут, на Кернгольмі, ми вже пробули фізично ізольованими понад десять років іще до третього вересня тисяча дев’ятсот сорокового року, завдяки унікальному географічному розташуванню острова, але починаючи з тої дати нам, крім ізоляції фізичної, знадобилася ізоляція й часова.

— А чому?

— Бо інакше ми б усі загинули.

— Від бомби?

— Безперечно.

Я уставився на поверхню парти. Усе ставало на свої місця і набувало сенсу, хоча наразі лишень у загальних рисах.

— А чи існують інші контури окрім цього?

— Багацько, — відповіла пані Сапсан. — І майже всі імбрини, які опікуються ними, є моїми подругами. Лишень пригадаю: пані Олуша в Ірландії створила контур у червні 1770