Читати книгу - "Маріупольський процес"

167
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 61
Перейти на сторінку:
class="p1">– О ні! – замахав руками Корнет. – Я проти! Вимагаю припинити ці сумнівні експерименти!

– Я тебе лише обережно полоскочу…

Практичне заняття було зірвано. Роман так і не второпав, чи то Міхалич зумисне влаштував розрядку для хлопців, чи то робив усе цілковито серйозно. Обличчя його залишалося незворушним. Але ефект вартував зусиль. Усі розпружились, пореготали досхочу.

– Люди, кого полоскотати перед сном? – млосно запропонував Корнет, запаковуючись увечері у свій спальник. – Прошу зголошуватись! Я зроблю це ніжно… Тільки не треба так бурхливо реагувати на пестощі, як Лом.

14

Новина вмить облетіла село: Вальку-Саморекламу взяли. Ольга почула звістку на вулиці, біля хвіртки; остовпіла, забувши, що йшла по хліб та цукор.

– За що взяли? – прикипіла поглядом до баби Галі, яка поспішала до магазину.

– За то! – радісно повідомила баба Галя, дві великі родимки ворухнулись на її підборідді. – Це вона малювала укрівський прапор біля сільпо! Художниця хрєнова.

– Що за дурня! Хто вам сказав?

– Ага, дурня! – вдала ображену баба Галя. – Ти у свого Вітька запитай. Її чеченам чи тим… осетинам, в общєм, тим неруським віддали. Вони їй вмить язика розв’яжуть. Пам’ятаєш, як вона колись говорила, що мій її за задницю щипав? Ото нехай тепер із тими побалакає, теж мені красавиця.

Ольга назад, на своє подвір’я, хвіртку на гачок – і до брата дзвонити. А той не знає, де зараз Валька. Знає лиш, що хтось навів на неї, а тоді зробили в її хаті обшук і знайшли жовту та синю фарби, ще не повністю використані. То хто б міг ті стовпи розмальовувати, папа римський? Або вона сама, або комусь давала фарбу… І додав кілька огидних слів. Набрався від Бучі його улюблених слівець та виразів, годі усе це чути.

«Де Валька?!» – мало не кричить Ольга до брата. Він їй: «На допиті!» – «На якому допиті?! Ви що там усі, вже зовсім показилися?…» І його ж слівцями його покрила, щоб краще дійшло. Поговорили по-родинному.

Ще на підході до бази почула сміх та гітару. Співали, перериваючи пісню вибухами дружнього реготу. Зайшла на подвір’я, потягнувши до себе важкі залізні двері. Сашко мав сольний виступ, сидів на табуреті, лівою ногою спираючись на перетинку під сидінням. Навколо нього стояли з цигарками. Озирнулися: своя. Сашко теж глянув на неї, тричі різко провів рукою про струнах – бренькнув заключними акордами. Хлопці зарухалися, загомоніли.

Буча був серед них.

– Фрола Кузьміча! – сказав він Сашкові, пом’якшивши наказ схвальним тоном. – Тепер, Куля, Фрола Кузьміча.

– Давай, давай, – підтримали інші. – Давай Фрола Кузьміча, Куля, – переглядаючись та штурхаючись, наче школярі на перерві.

Сашко порухав у повітрі пальцями правої руки, наче коротку розминку зробив, тоді схилився над гітарою, узяв акорд й, підвівши голову, заспівав:

Фрол Кузьмич мужчина видный,

Средних лет, весьма солидный,

И как заправский кавалер,

Он всех…

Сашко зробив коротку паузу, яку тут таки з готовністю заповнив хор чоловічих голосів – вони докінчили рядок, останніми словами якого були:

…на свой манер!

Ольга упіймала погляд Бучі, показала жестом: відійдемо, діло є. Біля ближнього боксу зупинилася. Буча став так, аби бачити хлопців, кивнув до неї: чого хотіла? Вона одразу й запитала, без вихлянь, де її сусідка. Хто-хто, а він має знати. Із обличчя Бучі зійшла поблажлива посмішка, він одразу зробився діловий-заклопотаний: не пхайся, сказав, куди не треба, бо ще й до тебе навідаємось із обшуком. Валька ходила до тебе як по святу воду. То хто ви одна одній? Подружки? Спільниці?

– Ги-ги-ги! – покотився регіт після злагодженого хорового фіналу другого куплету, ще більш розкутого, ніж перший.

– Ну добре, – погодилась Ольга, закашлявшись, – це я між іншим поцікавилася, а прийшла за іншим. У мене підозра на… туберкульоз. Кашляю та й кашляю…

Буча зараз був зі своїми хлопцями, він дивився в той бік, а Ольгу слухав одним вухом, усім виглядом даючи зрозуміти, як невчасно вона припхалася зі своїми питаннями про якусь там Вальку-Саморекламу.

– Чо? – перекинув погляд на неї.

А концерт тривав.

Уже хтось інший взяв до рук гітару, побренькав вступ і гугняво завів:

Рву на… собственные волосы,

Ту девчонку кто-то полюбил…

– Підозра на туберкульоз, – повторила Ольга, – тому заберіть свій похідний термос і велосипед, більше я вам не кухарка. Дякую за увагу.

– Дивися… – Буча витяг із пачки цигарку, неспішно розім’яв у пальцях, не спускаючи з гості погляду, а тоді, наче видивившись щось, розкришив цигарку у порох, гублячи тютюн на землю. – Дивися, дівко, аби кров’ю кашляти не довелося.

У нього смикалась повіка, коли він це говорив.

Река-речонка, милая девчонка,

я приходил к тебе издалека,

а утки кря-кря-кря,

кричали парню «зря»…

І ще щось далі, наївне і брутальне водночас, штовхало її у спину, коли вона виходила за ворота «бази».

Удома, заспокоївшись, пошкодувала, що не схитрувала. Ото нестримний язик! Змовчала б – мала б тепер більше шансів для маневру. А тепер що? Куди вона піде? Як допоможе?

Вальчина мама теж нічого суттєвого додати не могла. Звідки жовта фарба, вона не знала. А блакитна давно стояла у сараї. Ще відколи вікна фарбували. Хіба це злочин, галубіньку фарбу в домі тримати? Ольга заспокоїла її, мовляв, розберуться, не ідіоти ж. Не сьогодні – завтра Валька повернеться. Але додому пішла ще більш стривожена.

Несподівано припхався брат, коли вона біля плити помішувала кашу для баби Ані, аби не пригоріла. Вітьок зиркнув з-під лоба, ломанувся до хати, пройшовся там вихором по кімнатах, розігнавши кішок. У літній кухні довго гримав посудом у нижній шафці та у тумбочці, зірвав дверцята з одної петлі.

– Що ти шукаєш? – запитала через плече якомога спокійніше.

Не відповів, рушив у сарай, тоді до порожньої стайні. Коли спускався з горища – увесь в павутинні та голубиному пір’ї – провалив ногою одну з перетинок драбини, добре, що вже при землі. Гепнувся мішком, змахнувши руками – вибухнув добірною лайкою.

Вона не запитувала, й так було зрозуміло: може, фарбу шукав, може, прапор чи стрічки, які теж бачили у центрі села, на віконній решітці сільради. Їй навіть весело стало від тих підозр. Вітьок-Тарпан готовий був знайти щось крамольне у якомусь закутку їхнього дому. Тому й встромив носа усюди, навіть туди, куди місяцями не зазирав. Він їй не вірив, це було очевидно. Він хотів випередити можливих гостей. А якби й справді щось знайшов? Що б він зробив? Прикрив би сестру чи здав її «на допит»?

Вітьок за ці кілька місяців змінився, наче за роки.

1 ... 36 37 38 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маріупольський процес», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маріупольський процес"