Читати книгу - "Доктор Сон"

— Я й сам насправді не знаю.

Це була бодай наполовину правдива відповідь. Можливо, навіть на сімдесят відсотків. Він прожив із сяйвом усе життя, але досі його не зрозумів.

— Пріч мотлох, у тій баштиці спекотно влітку, а взимку там холодно так, що й мідний шимпанзе відморозить собі яйця.

— Це справа поправна, я можу ректи, — зауважив Ден.

— Не треба мені розповідати про твій ректум, — місіс Клаузен критично втупилася в нього поверх своїх окулярів-половинок. — Якби в наглядовій раді дізналися, що я тобі тут дозволяю робити, вони б мене точно загнали до старечого притулку плести кошики у тій філії, що аж у Нешуа. Туди, де рожеві стіни й заяложений Мантовані[122], — фиркнула вона. — Доктор Сон, треба ж таке.

— Я не є доктором, — промовив Ден сумирно. Він уже зрозумів, що отримає бажане. — Доктор у нас Аззі. А я всього лише його асистент.

— Аззі всього лише к-херам простий кіт, — проказала вона. — Сраний-драний приблуда, який примандрував сюди з вулиці, і його приластили наші гості, які тепер вже відійшли до Великого Хтозна-Що. Все, чим він переймається, це щоб була повною двічі на день його миска «Фріскіз».

На це Ден нічого не відповів. Не було в цьому потреби, бо вони обоє знали, що то неправда.

— Я гадала, у тебе абсолютно прекрасне житло на Еліот-стрит. Полін Робертсон вважає, що сонце сяє прямо в тебе з дірки в сраці. Я знаю, бо співаю разом з нею в церковнім хорі.

— А який ваш улюблений гімн? — спитав Ден. — «Якого к-херам гарного друга ми маємо в Ісусі»?

Вона продемонструвала йому те, що у Ребекки Клаузен можна було вважати за усмішку:

— Нічого сказати, дуже красиво. Вичищай ту кімнату. Селися. Проводь туди кабельне, встановлюй квадрофонічну аудіосистему і міні-бар. Яка мені збіса різниця, я ж усього лише бос.

— Дякую, місіс К.

— О, та не забудь про електрообігрівач, гаразд? Гарненько пошукай, чи не знайдеш десь на надвірному розпродажу такого, щоби був з добряче обстріпаним дротом. Спали к-херам якоїсь холодної лютневої ночі весь цей будинок. Тоді вони зможуть звести нове цегляне одоробало, щоби пасувало отим викидням обабіч нас.

Ден виструнчився й скинув тильним боком долоню собі до лоба в пародійному британському салюті.

— Як накажете, бос.

Вона махнула на нього рукою:

— Забирайся геть звідси, поки я не передумала.

8

Він таки придбав обігрівач, але дріт при ньому не був обстріпаним і сам він був того типу, що, перекинувшись, моментально вимикається. Про бодай якийсь кондиціонер у баштовій кімнаті на третьому поверсі не варто було і мріяти, проте пара встановлених у прочинених вікнах вентиляторів з «Волмарту»[123] створювали приємний протяг. Все одно вдень улітку там було доволі спекотно, але Ден там удень майже не бував. А літні ночі в Нью-Гемпширі зазвичай прохолодні.

Більшості речей, якими перше була завалена ця кімната, він позбавився, але залишив собі велику чорну дошку з тих, що використовують у початкових класах, яку він знайшов там приставленою до стіни. П’ятдесят, а може, й більше років вона ховалася за важко понівеченим залізяччям древніх крісел-візків. Ця класна дошка стала йому в пригоді. Він записував на ній імена пацієнтів хоспісу проти номерів їхніх кімнат, стираючи імена тих людей, які вже відійшли, і додаючи до списку імена нових, які щойно надійшли. Навесні 2004 року на дошці було тридцять два пацієнти. Десять містилися у «Рівінгтоні-1» і дванадцять у «Рівінгтоні-2» — це були ті бридкі цегляні флігелі обабіч будинку у вікторіанському стилі, в якому колись знаменита Гелен Рівінгтон жила й писала свої зворушливі романи під трепетним псевдонімом Жаннетт Монпассе. Решта пацієнтів містилися на двох поверхах під Деновою тіснуватою, але вигідною квартиркою в башті.

«А чи уславилася місіс Рівінгтон ще чимось, окрім написання поганих романів?» — запитав Ден у Клодет Альбертсон невдовзі по тому, як почав працювати у хоспісі. Вони з нею якраз задовольняли свою бридку звичку на майданчику для курців. Клодет — життєрадісна афроамериканка, професійна медсестра в штаті з плечима лівого півзахисника Національної футбольної ліги, — закинувши назад голову, розреготалася.

— Ще б пак! Тим, що залишила цьому місту здоровезну купу грошей, милесенький! А також пожертвувала цей дім, звісно. Бо вважала, що старі люди мусять мати таке місце, де б вони могли померти з гідністю.

І більшості з них це дійсно вдавалося у «Рівінгтон Хаусі». Ден — за асистування Аззі — брав у цьому участь. Він вважав, що знайшов власне покликання. Цей хоспіс тепер вчувався йому домом.

9

Вранці того дня, коли надвечір мусило відбутися святкування дня народження Абри, Ден, вставши з ліжка, побачив, що всі імена з його чорної дошки стерто. Замість них великими, хитливими літерами було написано єдине слово:

hELL

Ден ще довгенько сидів у трусах на краю ліжка і просто дивився. Потім підвівся і поклав долоню на ті літери, трохи їх змазавши, сподіваючись на сяйво. Бодай на маленьку іскру. Нарешті він прибрав долоню і, витираючи з неї крейдяний пил собі об голе стегно, промовив:

— І тобі привіт… — А потім: — Тебе часом звуть не Абра?

Нічого. Він накинув халат, взяв мило й рушник і пішов униз, до службового двомісного душу. Повернувшись назад, він підібрав знайдену при цій же дошці фетрову стирку і почав витирати те слово. На півдорозі чиясь думка

«тато каже, у нас будуть повітряні кульки»

надійшла йому, і він зупинився, чекаючи на щось іще. Утім, більше не прийшло нічого, тож він закінчив витирати дошку, а потім почав відновлювати на ній імена і номери кімнат, зазираючи до актуального на той понеділок облікового списку. Повертаючись опівдні до себе нагору, він майже очікував, що все буде з дошки стерто знову, і замість імен і номерів на ній з’явиться оте hELL, але все на ній було таким самим, як він його залишив.

10

Святкування дня народження Абри відбувалося на задньому подвір’ї Стоунів на затишному, порослому травою просторі, де тільки-но почали розквітати кілька яблунь і кизилових дерев. При підніжжі двору стояла сітчаста огорожа з хвірткою на висячому кодовому замку. Огорожа буда відверто негарною, але ні Девід, ні Люсі тим не переймалися, бо поза нею текла річка Сако[124], що вихилясами прокладала собі шлях на південний схід через Фрейжер, Північний Конвей і кордон