Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

class="p1">— А цей Фасте… чи можна повернути його на роботу? Він здається підходящою людиною для перевірки підозрінь щодо Саландер.

— Я розумію вашу думку, — сказав Ваденшьо. — Отже, треба змусити Екстрьома розділити ці дві справи. Проте це припускає, що ми можемо впливати на Екстрьома.

— Тут особливих проблем виникнути начебто не повинно, — відповів Гульберґ, покосившись на Нюстрьома. Той кивнув:

— Екстрьома я можу взяти на себе. Думаю, він тільки й мріє забути про все, що стосується Залаченка. Він віддав звіт Бйорка на першу ж вимогу ДПУ/Без і вже заявив, що, зрозуміло, неухильно дотримуватиметься всіх інструкцій, пов’язаних з державною безпекою.

— Що ти збираєшся зробити? — з підозрінням запитав Ваденшьо.

— Дайте мені розробити сценарій, — відповів Нюстрьом. — Гадаю, ми просто акуратно пояснимо йому, як він повинен діяти, якщо не хоче, щоб його кар’єра різко обірвалася.

— Серйозну проблему становить третя частина, — сказав Гульберґ. — Адже поліція виявила розслідування Бйорка не власноручно… вона отримала його від якогось журналіста. А ЗМІ, як ви всі розумієте, у нашому випадку — це проблема. «Міленіум».

Нюстрьом розгорнув свій блокнот.

— Мікаель Блумквіст, — промовив він.

Всі присутні за столом чули про справу великого афериста Ханса Еріка Веннерстрьома, й ім’я Мікаеля Блумквіста було їм знайоме.

— Даґ Свенссон — журналіст, якого вбили, працював у «Міленіумі». Він збирав матеріал про трафік секс-рабинь і в результаті вийшов на Залаченка. Труп Свенссона знайшов саме Мікаель Блумквіст. Крім того, він знайомий з Лісбет Саландер і весь час вірив у її невинність.

— Звідки, чорт забирай, він може знати дочку Залаченка… це здається дуже неймовірною випадковістю.

— Ми не думаємо, що це випадковість, — сказав Ваденшьо. — А вважаємо, що Саландер є чимось на кшталт сполучної ланки між усіма ними. Яким саме чином, нам поки неясно, але це єдине розумне припущення.

Гульберґ мовчки накреслив у себе в блокноті кілька концентричних кіл, потім нарешті підвів погляд.

— Мені необхідно трохи над цим поміркувати. Піду прогуляюся. Зустрінемося знову через годину.

Прогулянка забрала в Гульберґа не годину, як він домовлявся, а майже чотири. Погулявши хвилин десять, він знайшов кафе, де подавали каву найрізноманітніших видів, замовив філіжанку звичайної чорної кави і всівся за столик у кутку біля входу. Він напружено думав, намагаючись розібратися в різних аспектах проблеми, і періодично записував окремі слова у блокнот.

Через півтори години в нього почав вимальовуватися план.

Назвати хорошим план було не можна, але, перебравши всі можливості, Гульберґ дійшов висновку, що проблема вимагає вживання рішучих заходів.

Людські ресурси, на щастя, були, і план був здійснимий.

Гульберґ підвівся, знайшов телефон-автомат і подзвонив Ваденшьо.

— Нам доведеться ще трохи відкласти зустріч, — повідомив він. — Мені необхідно зробити одне діло. Ми можемо зібратися о чотирнадцятій нуль-нуль?

Потім Гульберґ дійшов до площі Стуреплан і зупинив таксі. Взагалі-то мізерна пенсія держслужбовця не дозволяла йому так розкошувати, але, з другого боку, він перебував у тому віці, коли вже не мало сенсу збирати гроші на яке-небудь божевілля. Шоферові він назвав адресу в районі Бромма.

Коли через деякий час його висадили за вказаною адресою, він пройшов пішки квартал у південний бік і подзвонив у двері невеликого приватного будинку. Йому відчинила жінка років сорока.

— Доброго дня. Мені потрібний Фредрік Клінтон.

— Хто його запитує?

— Давній колега.

Жінка кивнула і провела його у вітальню, де повільно підводився з дивана Фредрік Клінтон. Йому було всього шістдесят вісім років, але на вигляд він був значно старший — дався взнаки діабет і проблеми із судинами.

— Гульберґ, — здивовано промовив Клінтон.

Двоє шпигунів у літах довго розглядали один одного, потім міцно обнялися.

— Я вже не думав, що коли-небудь тебе знову побачу, — сказав Клінтон. — Гадаю, тебе виманило ось це.

Він показав на першу сторінку вечірньої газети з фотографією Рональда Нідермана і заголовком «Убивцю поліцейського шукають в Данії».

— Як ти себе почуваєш? — поцікавився Гульберґ.

— Я хворий.

— Бачу.

— Якщо мені не пересадять нирку, я скоро помру. А ймовірність отримання нової нирки украй мала.

Гульберґ кивнув.

Жінка підійшла до дверей вітальні і запитала, чи не пригостити Гульберґа чим-небудь.

— Кави, будь ласка, — відповів той і поцікавився у Клінтона, коли та пішла: — Хто ця жінка?

— Моя дочка.

Гульберґ кивнув. Незважаючи на тісну співпрацю протягом довгих років роботи в «Секції», у вільний час майже ніхто з колег один з одним не спілкувався. Гульберґ до найменших подробиць знав риси вдачі співробітників, їхні сильні і слабкі сторони, але мав лише неясне уявлення про їхні сім’ї. Клінтон був, мабуть, найближчим його соратником протягом двадцяти років. Гульберґ знав, що Клінтон був одружений і має дітей, проте імена дочки і колишньої дружини або як Клінтон зазвичай проводить відпустку, йому відомо не було — немовби все, що було поза «Секцією», вважалося закритою темою і обговоренню не підлягало.

— Що тобі треба? — спитав Клінтон.

— Мені б хотілося знати, якої ти думки про Ваденшьо.

Клінтон похитав головою:

— Я ні в що не втручаюся.

— Я запитую не про це. Ти знаєш його, адже він пропрацював з тобою десять років.

Клінтон знову похитав головою:

— Сьогодні «Секцією» керує він. Моя думка нічого не важить.

— Він справляється?

— Він не дурень.

— Але…

— Аналітик. Чудово збирає мозаїку. Має інтуїцію. Блискучий адміністратор, у якого завжди сходиться бюджет, та так, як нам і не снилося.

Гульберґ кивнув. Найістотнішу якість Клінтон не згадав.

— Ти готовий повернутися на службу?

Клінтон поглянув на Гульберґа і довго вагався, перш ніж відповісти.

— Еверте… я через день проводжу по десять годин біля діалізного апарата в лікарні. Піднімаючись по сходах, я майже задихаюся. У мене немає сил. Зовсім.

— Ти мені потрібний. Остання операція.

— Я не можу.

— Можеш. У тебе буде можливість через день проводити по десять годин на діалізі. Замість того щоб ходити по сходах, ти зможеш їздити в ліфті. Якщо буде потрібно, я влаштую так, що тебе носитимуть туди і назад. Мені потрібний твій мозок.

Клінтон зітхнув.

— Розповідай, — сказав він.

— Ми зіткнулися з надзвичайно складною ситуацією, яка вимагає оперативного втручання. Весь оперативний відділ Ваденшьо складається з молодого сопливого щеняти, Юнаса Сандберґа, та й у самого Ваденшьо, по-моєму, немає стрижня, який потрібний для того, щоб зробити потрібне. Може, він і майстер показувати фокуси з бюджетом, але він боїться приймати оперативні рішення і залучати «Секцію» до роботи, яка абсолютно необхідна.

Клінтон кивнув, потім слабо посміхнувся.

— Операція повинна вестися на двох різних фронтах. Одна її частина стосується Залаченка. Мені треба змусити його послухати аргументи розуму, і, думаю, я знаю, як мені слід діяти. Другою частиною треба керувати