Читати книгу - "Знахар"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Менше з тим. І що з тією дівчиною?
— Дівчина як дівчина. Гарна, нічого не скажу, але нічого особливого не бачу. Щоб ото битися через таку? Але це одне, а пан Лешек — зовсім інше. Він щодня гасає до містечка. Я собі думаю: що його туди так тягне, аж ось воно що! Лише тепер з’ясувалося.
— І що саме з’ясувалося?
— Що це до неї, до тієї Марисі. Мотоцикол де стоїть цілими днями? Та ж під крамницею пані Шкопкової. Усі бачать, лише головами хитають. А пан Лешек де просиджує? Та ж у крамниці. Сам на сам! Так! Сам на сам з нею, бо Шкопкова в крамниці не сидить. Пані аптекарка каже, що це взагалі диво, каже, що досі ксьондз з амвона, каже, такої поведінки гріховної не засудив. І якщо, каже, він ще цього не зробив, то певне через повагу до батьків цього, каже, підприємливого кавалера.
Пан Чинський страшенно скривився.
— І що далі?
— Так отож, цей якраз син лимаря, екс-семінарист, у суботу… Ні, у п’ятницю… Ні, точно, у суботу прилюдно питається в тієї Марисі, нащо вона в крамниці канапу поставила… А Марися й нічого собі. Тоді він почав такі речі про нашого пана Лешека говорити, так глузувати, що всі аж за животи бралися від сміху.
— Хто це всі? — спокійно запитала пані Елеонора.
— Ну, люди. На вулиці ж усе діялося, усі чули. Дівчині, певне, стидно зробилося, бо вона ані пари з вуст і бігцем геть. Але певне, поскаржилася цьому, що на пошті працює, Собекові. А може, він сам від когось довідався. Але як зустрів того екс-семінариста, то кинувся на нього й так віддухопелив, що той ледь живий залишився. А нині я на власні очі бачила мотоцикол пана Лешека знову під тією крамничкою. Нещастя собі накличе. Цей Собек ладен його побити, бо це…
— Ну, гаразд, — урвала пані Чинська. — Спасибі, Михалесю, за інформацію. Я цим займуся.
Вона говорила зовсім байдуже, проте економка добре розуміла, чим це пахне. Тепер їй спало на думку, що вона поспішила й вчинила нерозважно. І хоч її й обурювали неморальні Лешекові візити, проте вона любила його дужче за рідних дітей і тепер шкодувала про свій учинок.
— Та ж я, пані, — почала вона, — нічого поганого про нашого Лешека не кажу, зрозуміло…
Але пані Чинська вже балакала до чоловіка французькою, а це означало, що Михалеся мусить вийти. Вона так і зробила, зволікаючи й міркуючи, чи не вийти завчасу на дорогу й не попередити Лешека про цю веремію, що вона її сама зчинила. Та подумавши, економка вирішила, що добрячий прочухан паничеві не завадить, а лише піде на користь, і відмовилася від своїх намірів.
Він безперечно заслуговував на осуд. Якщо спокусив порядну дівчину, то це був дуже поганий вчинок. Якщо ця Марися порядною не була, то він таким чином компрометував себе й родину.
Так міркувала Михалеся, такої ж думки дотримувалися й Чинські.
Отож, приїхавши, Лешек із подивом та занепокоєнням помітив холодні погляди, якими його привітали. Спершу він перелякався: цей йолоп Бауер, директор готелю у Вільні, напевне прислав рахунок.
«От свинство, — думав він, мовчки споживаючи вечерю, — не міг почекати пару тижнів». Рахунок, якщо Лешекова пам’ять його не підводила, містив пункти, яких він нізащо не хотів би показувати батькам. Особливо розбиті дзеркала й багато, справді, багато пляшок шампанського…
— Ти міг би присвятити нам півгодини? — озвалася, підводячись від столу, пані Чинська. — Ми хочемо з тобою поговорити.
— Аж півгодини? — підозріливо запитав Лешек.
— А ти вважаєш, що для батьків це забагато?
— Звісно ні, мамо. Я до ваших послуг.
— Перейдемо до кабінету.
— Ого! — буркнув Лешек. — Певне, щось серйозне.
У кабінеті, як правило, відбувалися менш приємні й надзвичайно офіційні розмови з батьками.
Пан Чинський сів на чільному місці біля письмового столу і, кахикнувши двічі, почав:
— Мій сину! До нас дійшли чутки, що твоя легковажність вийшла за межі не лише гарних звичок, але й поняття про особисту гідність, яку ми з матір’ю намагалися тобі прищепити.
— Не розумію, батьку, про що йдеться, — холодно відказав Лешек.
— Йдеться про огидні бійки серед містечкових… кавалерів… бійки, викликані твоєю поведінкою.
Лешек полегшено перевів подих:
«Отже, не рахунок! Слава Богу!» — і вже зовсім невимушено посміхнувся.
— Любі мої батьки! Бачу, що вас увели в оману, простіше кажучи, надурили якимись сміховинними байками. Мені про жодні бійки не відомо. І я вже точно не міг стати їх причиною.
— А про таку собі Марисю тобі теж нічого не відомо, — повільно запитала мати. — Продавчиню із крамниці Шкопкової?
Лешек ледь помітно почервонів.
— А хіба це має якесь відношення до справи?
— Дуже велике, мій любий.
— Звісно. Я знаю цю Марисю. Дуже мила дівчина.
Кахикнув і додав:
— Я часто заходжу до крамниці по цигарки.
— Щодня, — підкреслила мати.
— Можливо, — нахмурився він. — То й що?
— Ти буваєш там щодня й просиджуєш годинами.
— А якщо й так… Хіба тобі не здається, мамо, що я вже виріс із того віку, коли мене треба було контролювати?
— Звичайно. Якщо йдеться про наш контроль. Але зріла й самостійна людина завжди зіштовхується й з іншим, причому значно менш поблажливим контролем. Я маю на увазі контроль громадськості.
Лешек сахнувся.
— Вибач, мамо, але я не вчинив жодного злочину!
— Ніхто тебе не звинувачує у вчиненні злочину.
— Тоді в чому справа?
— У почутті такту й гідності, — виразно проказала пані Чинська.
— Я не вважаю, що порушив те чи інше.
Пан Чинський нетерпляче ворухнувся у фотелі.
— Мій Лешеку, — почав він. — Ти й сам повинен розуміти, що твоє постійне просиджування, демонстративне перебування в крамниці не могло не викликати коментарів…
— А яке кому діло. Крамниця… крамниця це громадське місце. Будь-хто має право прийти до крамниці.
— Пробач, — перебила його мати, — але такі виправдання не гідні твого рівня. Передусім ти просиджуєш там цілими днями, привертаючи увагу й викликаючи поголос. Ти ж не думаєш, що всі такі наївні, аби думати, наче ти вивчаєш там методи торгівлі. Ти сидиш там через оту продавчиню.
— Можливо. То й що?
— Отже, ти вважаєш її товариство дуже цікавим.
— Так, мамо.
— І відповідне для тебе? Так? Відповідне для пана Чинського з точки зору інтелектуальної й соціальної?
Лешек знизав плечима.
— Це питання поглядів, симпатій…
— Так-от, дозволь сказати, що на нашу думку, тут немає жодних питань. І найкращий доказ у тому, що твої відвідини стали темою для пліток у містечку.
— Чхав я на плітки! — палко вигукнув Лешек.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знахар», після закриття браузера.