Читати книгу - "Репортер"

що у вікні залізні грати»… І ще один, від чого в мене серце похололо, його ж, про «Останніх слов’янофілів»: «… почувся крик: «О, мужній вождь, пробий стежину в людські душі, додай наказ: камінний дощ Європу трухлу вмить задушить! їди, покинь той дім, де зріс, кричать слов’янських душ месії, все, що Петро в Росію вніс, жени назад усе з Росії! Вір ясновидності людей, назад іди, вперед — то зрада! Для всіх цих західних ідей безумні милість і пощада».

Пригадую, я навіть оглянувся тоді — так стало страшно! І було від чого: через сто двадцять років та ж сама групівщина, інтелігенти розділені на тих, у кого «аеробіка» викликає істеричні судороги («від неї вся біда Росії і Продовольчу програму не вирішено»), і на тих, хто розуміє, що природжений консерватизм — у кінці двадцятого століття — загрожує державі не навмисно, а трагічно. Адже люди поділилися надвоє: одні вбачають у Петрові генія, другі — антихриста, що пустив в імперію західних ворогів, усіляких Растреллі та Лефортів… А про те, що Ломоносов вийшов з Петрових долоней, пам’ятати не хочуть, а він же не в Тулі вчився, а в Саксонії…

Напевне, саме тоді я й вирішив: виходу немає; якщо сто двадцять років тому не змогли вдержати країну на шляху реформи, після того, як скасували рабство, урезонили цензуру, оголосили право на слово, то чому зараз встигнемо? Охоронці «святої старовини», яких цілком влаштовував застій, нині розгорнули свої когорти проти всього нового; міцні люди, хоч грамотою й не відзначаються, зате об’єднані спільною програмою заперечення, а не утвердженням нового…

… Мабуть, до того трагічного, що сталося зі мною, я був досить підготовлений усім своїм попереднім досвідом; я не знав, що таке хабарництво — в тому значенні, як про це говорять зараз. Я раніше ніколи не брав ні копійки, хоч міг би одержувати сотні тисяч — аби тільки погодився. Доти, поки фонди розподіляються згори, поки кадрові призначення затверджуються вузьким колом, поки висунення на ключовий пост своєї людини вважається взагалі нормальним явищем, — «подарунок», «подяка», «особлива увага» не можуть просто так зникнути. Доти, поки робота людини оцінюється не ринком, а паперовими показниками, хабар знищити не вдасться.

Раніше я міг ненароком зронити в компанії, що не маю змоги купити дружині кожушок, — «ганьба легкої промисловості, а ще пишаємося, що були прародителями романовських кожухів»; сумніву не виникало: через день-два Льолі привезуть шубку. Похвалиш на зональній виставці якийсь сервіз, постоїш біля нього, не приховуючи подиву, — після закриття виставки неодмінно доставлять додому, мовляв, одна чашка розбилася, тому пустили в продаж як некондиційний товар, коштує сімнадцять карбованців сорок копійок, а йому ціна триста з гаком. А перебравшись до Москви — це збіглося з новими віяннями, котрі приніс з собою Андропов, — зрозумів, що становище круто змінилось…

Отоді я й прийняв Віктора Микитовича Русанова, тоді й поклав у кишеню конверт з п’ятьма тисячами — всього за шість літер, за підпис «А. Чурін», що затвердив договір з бригадою художників — оформлювачів житлового кварталу, який поклав на мій стіл Кузінцов. А втім, помічник досить елегантно закамуфлював усе це необхідністю підтримати патріотично мислячих реалістів, хоч мені було ясно, що йдеться про шкурні інтереси: підтримка довірливих живописців, людей не від миру сього, гарантувала солодке життя пустомелям, що лементували про страждання вітчизни від чужих, непричетних до традицій сил; людина шукає камуфляж, намагаючись виправдатися перед самим собою, — в душі кожен прагне лишитися чесним…

… Зрозумівши, що Русанов поступово починає кидатися в падучу — часом національний пунктик позбавляв його здорового глузду, — я й натякнув Кузінцову, що слід пошукати нових художників, особливо чимось ображених; отоді вони запропонували Штика; я подивився репродукції його робіт; талановитий; схвалив; і все-таки Русанов попросив і цього живописця малювати лубочні штампи; я знову згадав поетів «Искры» — немає надії на дрімучих; той, хто сподівається на повернення до минулого як на панацею від лихоліття теперішнього, — приречений.

А коли забрали Юру Чурбанова, я зрозумів — треба тікати, порятунку немає. Льоля вже багато років пиячила страшенно, це не провина моя, а біда, я любив її, люблю й зараз, але жіночий алкоголізм невиліковний, я консультувався з Кубиковим, чудовий лікар і справжній друг, сказав, що це безнадійно. Дочка вийшла заміж за геолога, поїхала з ним до Сибіру — наперекір моїй волі; матері пише, що щаслива, народила двох дівчаток, до Москви повертатися не збирається. З кожним місяцем, не те що роком, я відчував наближення старості, хоч мій батько називав п’ятдесятилітніх хлопчиськами: «Пора чоловічого розквіту, тільки тепер і жити».

Коли я працював у провінції і в обком посипалися скарги з тюрем, я — за дорученням бюро — поїхав у міський острог і жахнувся того, що побачив: сморід, темрява, середньовіччя… Однак підполковник, який водив мене по казематах, побудованих у кінці минулого століття, впевнено говорив, що інакше не можна: «Я тут подивився кіно про американську тюрму, з телевізором і телефоном… Не треба такі фільми у нас показувати, псують людей. Тюрма — інструмент страху, неминучість кари, лише цим можна утримати від рецидиву… Жах спогадів про те, що несе з собою покарання, — краща гарантія від злочину».

… Останніми тижнями я раз по раз згадував ці темні коридори з нестерпним, нудотним запахом карболки. Я розумів, що так чи інакше кінець наступить, а цей кінець означає камеру, де сидять оброслі люди з жахливими обличчями порожньоокі, агресивні, брутальні… Я не знав, скільки грошей порозпихав по тайниках на дачі, в усякому разі там були сотні тисяч, а кому вони будуть потрібні, коли все скінчиться?

… З ювеліром Завером мене познайомив Кузінцов; випадково — старий консультував будівельників, які розробляли проект нової афінажної фабрики; він мені й уступив діамант старовинної роботи на чотири карати за сімдесят косих, показавши швейцарський прейскурант: подібний камінь, але гіршого огранювання, за бугром коштує п’ятдесят дві тисячі франків.

Загряжський проект, який поламав Горенков, мав дати мені ще п’ятнадцять тисяч; п’ять таких камінців забезпечать там заможне життя. Звичайно, тікати, як зрадник, я не міг, це вдарить по Льолі, вона того не заслужила… Я виносив у безсонній нічній тиші інший план: відрядження за кордон, приїзд, інтерв’ю, ділові переговори, прохання про кілька годин відпочинку на морі; залишив на піску одяг з паспортом — тільки й бачили. Якось я потрапив на пляж в Італії; приїхали ввечері, після закінчення нелегких переговорів: по місту, навіть у центрі, всі ходять у купальних костюмах, ніхто за це у