Читати книгу - "Артур і заборонене місто"

Вибравши найменшого рубіна, він простягає його Дави до…

— Це вам — і тепер ми квити! Сподіваюсь, що вам відомо, що такий глибокий червоний колір трапляється в природі дуже рідко, — додає він, безтурботно усміхаючись у перекошену фізіономію нечистого на руку ділка.

Обидва полісмени полегшено зітхають, бо такий кінець їм до душі.

Бабусенька ставить на стіл маленьку скриньку для коштовностей і зсипає туди всі рубіни з блюдця.

— Це надійніший сховок для рубінів… А блюдечко я розшукую вже чотири роки — хтось його взяв з-під моєї філіжанки! — насмішкувато додає вона, забираючи блюдце.

Арчибальд з Артуром тихенько сміються. Проте Дави до не до сміху. Він навіть усміхнутися чомусь не хоче.

— Месьє, дозвольте з вами попрощатися! — встаючи з місця, шанобливо мовить Арчибальд, жестом вказуючи на двері.

Здається, в комерсанта відняло ноги — він ніяк не може підвестися.

Бажаючи швидше завершити цю справу, обидва полісмени, взявши під козирок, прямують до виходу, жестом запрошуючи за собою і Давидо — так би мовити, торують йому шлях. Та приклад полісменів на нього не діє. У ділка раптом смикається спочатку одне око, потім друге, а далі обидва разом. Кажуть, що саме це ознака того, що на людину чекають у психушці.

Як відомо, від безумства до ненависті — один крок, і Давидо на нього наважується. Розстібнувши піджака, він вихоплює із-за свого пояса пістолет часів Другої світової війни і, мавпуючи нехороших героїв із бойовиків, кричить:

— Усім стояти! Не рухатись!

Полісмени ще не встигли вийти з вітальні! Почувши крик, вони також хапаються за пістолети. Та безумець випереджає їх.

— Я ж сказав: усім! Без винятку! — кричить він ще голосніше і владніше.

Всі, хто був у цю хвилину у вітальні, застигли. Ніхто з присутніх не підозрював, що негідник може вдатися до такого.

Скориставшись загальною розгубленістю, Дави до хапає скриньку і намагається засунути її до своєї кишені.

— Тож ви для цього намагалися захопити наш сад? — питає Арчибальд, який нарешті починає розуміти що й до чого.

— Так! Саме для цього! І нюх мене не підвів! — криво посміхається Дави-до, нестямно позираючи навсібіч.

— А звідки ж ви дізналися про скарб у саду? — запитує дідусь. Йому дуже хочеться дізнатися про це.

— Так ви ж самі й розповіли мені, ви, забудькуватий осел! — нервово хихоче Дави до, цілячись у дідуся. — Згадайте, як ми з вами сиділи в барі «Дві ріки», — кричить він, щоб зняти в собі напругу, — ви ж почали мені розповідати ваші улюблені байки про мости і тунелі, про маленьких і великих африканців? Тоді ви й сказали мені про скарб! Про рубіни, які ви привезли з Африки, й зарили в саду! Ви так хотіли їх краще сховати, що самі забули місце! Ви тоді дуже сміялись, а я плакав, плакав довго, багато ночей поспіль! Я не міг склепити очей, знаючи, що ви мирно спите на коштовностях, які вам непотрібні! Так! Непотрібні! Ви ж навіть не могли згадати, де ваш скарб!

— Перепрошую, що я мимовільно причетний до вашого безсоння, — підкреслено ввічливо зауважує Арчибальд.

— Гаразд, забудемо минуле! Тепер уже я відісплюся, адже скарб — у мене! — заявляє Давидо, відступаючи до виходу.

— А знаєте, Давидо, не скарб вам заважав спати, а жадібність.

— Свою жадібність я задовільнив, і тепер спатиму спокійно! Наприклад, на Канарах! В Африці дуже спекотно — мені це не до вподоби! — відповідає негідник, не бачачи, що за його спиною п'ятеро африканських велетнів-матасалаї наставили свої списи в очікуванні, що він ось-ось у них упреться.

— Та не в грошах щастя, це одна із найперших заповідей, і ви в цьому незабаром переконаєтесь! — відповідає Арчибальд, сумно поглядаючи на безумця, що потрапив у пастку, яку сам же й підготував собі.

Коли всі п'ять списів упираються в спину нахаби, той розуміє, що фортуна остаточно не на його боці. Так за якусь мить грозові хмари затягують чисте небо.

Давидо остовпів, і полісмени, скориставшись його переляком, відбирають у нього пістолета. Вождь матасалаї дістає з кишені Давидо бабусину скриньку, а полісмени надягають на Давидо наручники і виводять із вітальні. Вони не дають йому вимовити й слова. Навіть «до побачення»!

Вождь підходить до Арчибальда і вручає йому коштовності.

— Наступного разу ховай, будь ласка, подарунки краще! — говорить він, широко усміхаючись.

— Обіцяю! — весело відповідає Арчибальд. Він назавжди запам'ятає цей урок.

Артур кидається бабусі на шию, і з повним правом отримує заслужену частку пестощів і захоплень.

А хлопчикова мати отримує ляпаси, щоправда не болючі, але ж усе-таки ляпаси. Бо це єдиний спосіб, що змусить її опритомніти. Коли ж вона нарешті розплющує очі, чоловік, трохи піднявши її за плечі, кілька хвилин трясе її як грушу. Перше, що бачить Артурова мати, — це Дави до в наручниках і полісменів, які саджають його в свою машину. Мати хмуриться: вона впевнена, що їй знову ввижаються жахи.

— Як ти почуваєш себе, люба? Тобі полегшало? — ніжно питає її чоловік.

Вона не відповідає. Пильно вдивляючись в поліцейський автомобіль, жінка чекає, чи не злетить він у небо.

Та машина зривається з місця, лишаючи по собі шлейф густої куряви, і мчить не в небо, а по дорозі в бік міста.

Отже, вона не спить, і все, що діється навколо, — реальність.

— Я почуваю себе добре! — з деяким запізненням відповідає мати, розгладжуючи складки на своїй сукні. Поглянувши у вікно, вона бачить ями, викопані її чоловіком.

— Все чудово! — промовляє вона, ніби нічого й не сталося. Від численних падінь у неї зірвало дах, і він ще не став на місце. — Зараз я трішки тут поприбираю! — каже вона, ніби йдеться про порядок на кухні. І мчить у сад, де починає закопувати ями.

Чоловік поглядає на неї і безпомічно знизує плечима. Врешті-решт він зітхає і сідає на край однієї із ям в очікуванні, коли його дружина оговтається від стресу.

А ми й не будемо зупиняти її! Адже хтось має вирівняти землю в саду! Тому чоловік і не перечить дружині, яка вже утрамбовує землю першої засипаної нею ями.

РОЗДІЛ 17

Минув цілий тиждень від часу незвичайних Артурових пригод. Сад набув свого природного вигляду, перед ґанком і на стоянці насипали свіжого гравію, замінили розбиті плити на доріжках.

Одне слово, все, як було раніше, якщо не брати до уваги густий запах страв, який сьогодні долинає із кухні.

Бабусенька піднімає кришку каструлі і насолоджується незрівнянним ароматом. Вміст каструлі тушкується вже кілька годин, і з кожною хвилиною все більше