Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

у воротях, будь напоготові. Як хто вибіжить із будинку, хапай його мерщій… і без довгих розмов, зрозумів? І поглядай на годинника. Якщо хвилин через двадцять я не повернуся, ти піднімаєшся по мене в мансарду. Чорним ходом.

— Зрозуміло!

На вулиці пустка, тільки гуляв осінній вітер. Та ще скрегіт трамвайних гальм удалині порушує нічну тишу.

Гавриліу залишається у воротях, а я нечутно ступаю на подвір’я. Сходи теж ледь освітлені. Мою появу завважив лише якийсь безхатній кіт і неквапно потяг од мене в інший бік.

Я легко, ледь чутно, намагаючись не гупати, збігаю східцями. Все моє єство в напруженому очікуванні. Ніде правди діти, мені страшнувато, але головне — тримати себе в руках.

Якраз пробираюся повз двері до квартири Лукреції Будеску. Не знати чому зупиняюся. З-за дверей, як і чекав, жодного звуку, йду далі і чим ближче підходжу до мансарди, тим мені стає ясніше, що двері прочинені. Яскраве світло зсередини відбивається на стінах величезною, з прямими кутами літерою «С». Я завмираю. Мені чути, як шалено калатає серце в грудях. Так і є: пломбу зірвано знову, двері відчинено ключем, і той так і стримить у шпарині. Я певний, що злочинець ще там, а то він погасив би світло. Мені знову спадають на думку Григорашеві слова: «Злочинець недосвідчений, але винахідливий».

Я скидаю черевики, залишаюсь у шкарпетках. По останніх сходинках скрадаюся нечутно, наче кіт. Під дверима ставлю черевики й на мить зупиняюсь. Із мансарди чути шелест кроків, що незабаром ущухає. Мене охоплює коротка, зловтішна радість: «Оце-то пощастило — я спіймав його… Тепер ти, голубе, не втечеш!» Я вирішую не вдиратися в кімнату з криком «Руки вгору!», бо при мені нема жодної зброї, а злегенька штовхнути двері ногою і прослизнути непомітною тінню в кімнату, тоді злочинець сам знетямиться з несподіванки та страху.

Тихенько відчиняю двері і завмираю на порозі. Картина, що постає перед моїми очима, приголомшує мене.

Біля низького ліжка Крістіана Лукача, спиною до дверей, вклякла якась жінка. Я впізнаю її по сукні — це Лукреція Будеску. Під зеленою ковдрою на ліжку вгадуються обриси людського тіла. А там, де має бути голова того, хто спочив під зеленою ковдрою, лежить на подушці портрет Петронели Ставру. В мене по спині поповзли крижані мурашки… Її узголів’ї, обабіч портрета Петронели, горять свічки. Мені потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти, що Лукреція Будеску навколішки оплакує уявний «труп» і голосить без слів. Ця картина змушує мимоволі пригадати діагноз, що поставила Лукреції Будеску колишня Лукачева кохана. Лукреція не почула, що я увійшов. Вона все ще стоїть навколішки, мов статуя з похнюпленою головою, тужить над «домовиною» суперниці, яку символізують кілька складених під ковдрою подушок. «Злочинець недосвідчений, але винахідливий», — знову зринає в пам’яті.

Я підходжу до Лукреції Будеску. Нарешті вона помічає мої ноги поруч із своїми. Її погляд підводиться вгору і зустрічається з моїм. У ньому нема й сліду страху, як я того сподівався. Так, немов я був тут з самого початку. Не можу сказати, пізнала вона мене чи ні… Кілька секунд вона не зводить з мене своїх каламутних очей, потім знехотя підводиться. Обличчя її змарніло, коси розпатлані. Вона шепоче:

— Померла… Я вбила її!

Я запитую пошепки:

— Але навіщо?

— За те, що вона призвела до смерті мого Крісті… Він був посланий провидінням для мене! Я тридцять чотири роки чекала на нього. А вона вбила мого коханого… — Жінка переводить погляд на портрет Петронели і провадить: — Ревнувала його до мене. Крісті й дивитися не хотів на неї, тільки на мене. Вона дізналася, що ми хочемо таємно обвінчатися і втекти…

— Куди втекти?

— В Беллу, до склепу моїх батьків. Там усе моє віно. — Раптом її обличчя спотворює ненависть, і вона бурмоче крізь зціплені зуби: — Я вбила її! Я вбила її!

Мене опановує якесь дивне почуття. Ніби я сплю і мені сниться жахливий кошмар; а з другого боку я твердо знаю, де я і як сюди потрапив.

— Як ви вбили її?

Моя цікавість не бентежить і не лякає її, навіть не отямлює. Вона сповідається переді мною з легкістю запеклого злочинця, який надумав зняти камінь з душі чесним зізнанням.

— Спочатку я зробила їй укол морфію, щоб їй не було боляче і щоб вона не галасувала. Потім почепила її ось на цьому гакові.

— На якому?

Вона підносить догори руку і показує вказівним пальцем на гак, де на дві ночі раніше висів труп Крістіана Лукача.

— Ось на цьому, що вгорі, — уточнює вона.

Я відчуваю, як од жаху в мене стає дибки волосся. Це химерне сполучення цілком реальних, конкретних деталей з хворобливою уявою немов паралізує мене, позбавляє сили щось удіяти чи бодай тверезо оцінити те, що тут діється. Ніби здалеку чую свій голос:

— І що ви тепер думаєте робити?

— Зажду, поки прийде міліція… Яка ж вона гарна! Але Крісті все одно подобалась я… зі мною він хотів побратися. Аж палав з нетерплячки, так хотів зі мною в оце ліжко. А я йому сказала: «Ні, коханий, це буде тільки першої шлюбної ночі!»

Жінка знову вклякає і починає бити поклони, час від часу розгонисто хреститься. А я тупо дивлюся на неї, вражений божевіллям нещасної жінки.

Зненацька почулися на сходах важкі кроки: якийсь чоловік піднімається сюди. Мене охоплюють нервові радощі, бо це не інакше, як Гавриліу. Я повертаюся обличчям до дверей. Сержант уже тут: прикипівши поглядом до «смертельної постелі», він здивовано завмирає на порозі. Я подаю йому знак увійти. Він наближається, не приховуючи своєї розгубленості. Намагається щось запитати, але я очима наказую йому мовчати.

Я вже прийшов до тями і знаю, як мені діяти. Лагідно кладу долоню на плече Лукреції Будеску й кажу їй:

— Вставайте, вони прийшли по вас.

Вона дивиться на мене знизу:

— З міліції?

Я ствердно киваю, і це спонукає її до дії: вона підводиться, повертається до Гавріліу, розглядає з цікавістю його міліційну форму й заявляє:

— Я її вбила!

На спантеличеному обличчі Гавриліу розквітає соромлива і водночас безглузда в цю хвилину усмішка. Він усе ще не годен осягнути своєї ролі у цій божевільній сцені, учасниками якої ми з ним мимоволі стали.

— Поїдете в міліцію і там дасте посвідчення, — кажу я їй і водночас моргаю сержантові.

Нарешті він розуміє, чого від нього вимагають, і його обличчя прибирає нормального виразу.

— Я зізнаюсь у всьому, — веде далі Лукреція Будеску, не зводячи з сержанта своїх каламутних очей. — Я хочу,