Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

про револьвер, і тоді мене потягнуть до гілляки. А якщо я Кремерові нічого не скажу, то не зможу спокійно вночі спати.

Вулф заплющив очі, та через кілька секунд знов їх розплющив.

— Ви повинні були сказати мені, що йдете туди!

— Ні, не повинен був. Це моя особиста справа, в якій замішаний пакет молока. Хай навіть дівчина нікуди не дінеться, я матиму той самий клопіт, якщо завтрашній вечір кінчиться невдачею. Ось бачите: все «якщо» та «якщо». А тепер я думаю подзвонити по телефону-автомату Х'юїттові й спитати, чи запаковані вже орхідеї. Дзвонити?

— Не треба. У Х'юїтта багато роботи. Гадаю, револьвер можна ідентифікувати?

— Безперечно. Тепер фахівці роблять це навіть тоді, коли номер спиляно. А Кремер знає номер револьвера, на який Елтхауз мав дозвіл.

— Тоді ніякого клопоту ми не матимемо. Мені ще треба поглянути на ту осетрину.

Він підвівся з крісла й рушив до дверей, але біля порога зупинивсь, обернувся до мене, кинув: «Усе гаразд!» — і вийшов. Я похитав головою і хитав нею весь час, поки ставив на місце жовтий стілець. «Клопоту ми не матимемо!» Дай боже! У мене промайнула думка, що якби я був такий шанолюбний, як Вулф, то вже давно керував би ФБР, але я відразу збагнув, що так міркувати не варто. Я сховав ключі та рукавички до шафки й пішов на кухню випити склянку молока — ленч сьогодні мав бути пізно, — а заразом і послухати їхню суперечку про осетрину.

Залишалося ще години зо дві чи й більше, молоко я випив і вирішив обійти будинок. Насамперед я піднявся до своєї кімнати поглянути, чи все готове до прийому гостей, які мали зайняти моє ліжко. Фріцові заборонено входити до мене в кімнату — вона моя, і відповідаю за неї тільки я. Тут усе було гаразд, тільки дві подушки, що я вранці взяв пі стінної шафи, виявилися неоднакових розмірів. Але тут уже нічого не вдієш. Потім я пішов до так званої «південної вітальні», що якраз над кімнатою Вулфа. Там на двох односпальних ліжках мали ночувати ще двоє гостей. Та заходити сюди було зайве — помилок Фріц ніколи не припускався. Але ж мені треба було якось згаяти час! Зрештою, я його таки згаяв.

Я не чекав їх раніше другої години, але забув про одне: справу ж доручили Саулові! Вулф був на кухні, а я у вітальні поруч із кабінетом саме давав лад простирадлам на кушетці, коли пролунав дзвінок у двері. Я поглянув на годинник: за двадцять хвилин друга. Отже, це ще не вантажна машина. Та я помилився. Вийшовши до передпокою, її побачив крізь шибки на сходах здоровенного типа в шкіряній куртці. Коли я відчинив двері, він хрипко гаркнув мені в обличчя:

— Hipo Вулф? Ваші орхідеї!

Я вийшов на сходи. Скраю на тротуарі стояв великий зелений фургон з червоним написом збоку: «ТРАНСКОРПОРАЦІЯ ПІВНІЧНОГО УЗБЕРЕЖЖЯ». Ще один такий самий здоровенний тип відчиняв дверцята фургона. Я сказав досить гучно, що сьогодні надворі збіса холодно для орхідей і що зараз я сам поможу їх вивантажувати. Та коли я вдягся і знову вийшов, ті двоє здоровил уже поставили один ящик на тротуар і примірялися нести. Я знав його розміри: завдовжки п'ять футів, завширшки три і заввишки два. Мені вже доводилось упаковувати такі ящики, коли ми відсилали орхідеї на продаж чи на якусь виставку. Збоку на кожному було написано: «ОБЕРЕЖНО! ТРОПІЧНІ РОСЛИНИ! ШВИДКО ПСУЮТЬСЯ! ТРИМАТИ В ТЕПЛІ!»

Я зійшов на тротуар, але ті двоє самі взялися за ручки обабіч ящика, підняли його і, вочевидь не потребуючи моєї допомоги навіть на східцях, рушили до входу. Нагорі Вулф притримав двері, і вони внесли ящик. Мені не залишалось нічого іншого, як стояти і стерегти фургон. У машині було ще п'ять таких самих ящиків. Один з них мав бути особливо важкий, навіть для цих двох чолов'яг, але я не знав, який саме. Виявилось — передостанній. Коли вони стягли його на тротуар і взялися за ручки, один сказав:

— О господи, ці горщики, видко, зі свинцю!

А другий відповів:

— Та ні, із золота!

Я озирнувся: чи не стоїть десь поблизу агент ФБР, прислухаючись до цієї розмови?

Вони обережно — чи принаймні я сподівався, що саме так, — винесли ящик на сходи і навіть не спіткнулися, хоч він важив мало не триста фунтів.

Коли останній ящик уже стояв у передпокої, Вулф розписався за вантаж, а я дав кожному з тих двох здорованів по два долари. Вони подякували, я зачекав, поки обидва зійшли на тротуар, і замкнув двері.

Ящики стояли попід стінами в передпокої, радіоприймач у кабінеті працював на повну потужність, а Вулф уже чаклував з викруткою біля третього ящика від кінця. Я спитав, чи він, бува, не помиляється, і коли Вулф відповів, що ні — ящики, мовляв, позначено крейдою, взявся за другу викрутку. Гвинтів було всього вісім, і за кілька хвилин ми їх усі повикручували. Я зняв накривку: в ящику, підібгавши коліна, лежав на боці Саул Пензер. Я хотів був перехилити ящик, але Саул — чоловік узагалі невеликий, коли не брати до уваги його носа та вух, — повернувся, став спершу на коліна, а тоді на ноги.

— Добрий день! — привітався Вулф.

— Не дуже добрий, — потягся Пензер. — Можна розмовляти?

— Можна, якщо ввімкнуте радіо.

Саул знов потягнувся:

— Оце покаталися! Сподіваюсь, вони всі живі!

— Я хочу переконатися, — промовив Вулф, — чи правильно запам'ятав їхні імена. Містер Х'юїтт назвав їх Арчі по телефону.

— Ешлі Джервіс — це ви, а Дейл Кірбі — Арчі. Та ліпше скоріше випустити їх на волю!

Вперше і востаннє в житті я бачив, як відрекомендовують забитих у ящики людей.

— Хвилиночку! — спинив нас Вулф. — Ви все їм пояснили?

— Так, сер. Вони не повинні розмовляти — жодного слова, хіба що ви або Арчі їх про це попросите. Вони не знають, хто може підслуховувати в цьому будинку чи хто й чому стежить за ним. Але Х'юїтт запевнив їх, що нічого їм не загрожує і не загрожуватиме. Кожному з них він дав по п'ятсот доларів, і ще по стільки ж маєте дати їм ви. Х'юїтт також передав цим людям ваші гарантійні листи. Думаю, вони своє діло зроблять. — Саул трохи стишив голос. — Джервіс, правда, трохи поступається перед Кірбі, але дарма, хлопці не підведуть.

— Вони знають, що не повинні виходити з кімнати й виглядати з вікон?

— Знають. За винятком тих випадків, коли в них буде… гм… репетиція.

— Вони