Читати книгу - "На запах м’яса"

З чого ти взяв? – Майка розгубилася: ну, не ідіотка?! Що наплела?…

Росов не чув.

– Згоден, чого про це розпатякувати? Є дружина, законні діти… Ще почнуть… Присягаюся: я – могила. А шеф – молоток! Поважаю! Не ділить дітей на законних і байстрюків. Допомагає…

– Припини! Ти помиляєшся, і я не бажаю цього обговорювати!

– Ну, все! Все, Елізо! Тепер усе збігається. Усе стає на свої місця. Я тобі вірю – звичайно, ти не спиш із Чертогом і в тебе немає жодної можливості розповідати про стосунки… з татусем. – Простягнув через стіл руки, затис Майчину долоню. Дивився на дівчину збуджено: от прямо б тут і зараз…

Майя зрозуміла. Знітилася, бо якогось біса не відчувала такого ж нестримного бажання. Вивільнила долоню.

– Я… зараз… – Підхопилася, попхалася до туалетної кімнати через увесь зал і, коли до дверей з табличкою «WC» лишалося кілька кроків, кинула погляд на столики в кутку кав’ярні, помітила знайому вишиванку. Руся? Сто років не бачилися. Значить, у Києві?… А в гуртожитку щось не видно було…

Загальмувала біля дверей, непомітно озирнулася: Руслана сиділа за столиком у компанії декількох хлопців – вирізнялися посеред інших відвідувачів дивним одягом, до якого самі, певно, були байдужі, перечитували щось із відкритого ноутбука, жваво щось обговорювали в хмарі тютюнового диму, що його не могли розігнати кондиціонери закладу, але не це збентежило Майку – поряд із Русланою сидів той самий зухвалий «англієць», що він так познущався з Майки під час переатестації, та не «завалив». А міг би…

Знітилася. Вскочила у вбиральню, а коли вийшла за хвилину, на порожньому столику в кутку кав’ярні лишилася тільки повна недопалків попільничка…

Чи то новина про уявне генеалогічне древо «гібралтарівської» квіткарки справило на іронічного Росова приголомшливе враження, чи то він дійсно не бажав жодним чином форсувати події, та за півгодини невимушеної розмови, під час якої Росов тільки те й робив, що намагався уникати запитань на кшталт: «Як воно – дізнатися, хто твій справжній батько?!» – вони залишили привітну кав’ярню. Ігор обійняв Майку посеред вулиці, прошепотів на вушко:

– Я дуже ціную… що ти все пояснила мені. Значить, я теж тобі небайдужий?

Майка знітилася, знизала плечима. Хотілося, щоби Ігор узяв її за руку, повів через двори до схилів, з яких пів-Києва як на долоні.

– Я проведу тебе, – почула.

– Ні… Мені ще… Ні! – засмутилася, бо якщо вона йому не байдужа, мав би читати її думки. – Завтра зустрінемося. Просто… хотіла, щоби ти вірив мені…

– До завтра, Елізо…

Чому він так уперто називав її Елізою?!

Майка повернулася до гуртожитку о дев’ятій вечора. Поткнулася до Русланиної кімнати – зачинено. Повернулася за годину – ані гу-гу.

– І де ти є, Русько?… – затялася.

Засіла у своїй кімнатці, гортала підручник з іспанської, та цікавість не давала зосередитися. Чомусь терміново треба було побачити Руслану. Ще сьогодні…

За годину знову сунула на четвертий поверх. Руслана саме відчиняла двері. Усміхнулася Майці, ніби ніколи між ними не наслідила чорна кішка.

– Привіт…

– Русю… Порадитися треба, – пробурмотіла Майка.

– Проходь…

Руслана начебто і не змінилася – усе та сама улюблена вишиванка, джинси, доглянуті нігті і червона нитка із сімома вузлами на зап’ястку. А начебто і не така. Легша… Рухи граціозні, спинка вигнулася…

– Сідай! Каву питимемо. Друг з Еквадору привіз…

– Як справи? – спитала Майка для годиться.

– Магістратура. Наукова праця просувається. З Норвегії повернулася. Вивчала досвід у сфері інноваційної діяльності.

– А студентське братство?

– Ні, я не з ними.

– Чому?

– Помилкове рішення. Нащо витрачати сили на те, що обмежене строком перебування у виші?… Зв’язки я там напрацювала, а більшого з них не вицідиш. Нема м’яса. Мене цікавлять більш інтелектуальні зібрання. Прихильники Четвертого інтернаціоналу, наприклад…

– Не чула про таких.

– Не важливо. Ти як?

– У «Гібралтарі» працюю.

– Серйозно?! – Руслана на мить завмерла з чайником у руці. – Як ти туди потрапила?! Я двічі намагалася…

– Як усі. Конкурс, три місяці на випробувальному терміні, – згадала Майка розповідь Росова. – Нещодавно переатестацію пройшла. Тепер у штаті…

– Але ж вони студентів не беруть… Слухай… Молодець!

– Русю… Порадь, що робити… Скоро заняття починаються. Не хочеться, щоби з вишу випхали. І роботу втратити… А мені ще іспанську треба вчити. Хоч розірвися!

Руслана зиркнула на Майку напружено.

– Зачекай… Про «Гібралтар»… А ким працюєш?

– Менеджером відділу сертифікації.

– А іспанську вчиш… До Іспанії можуть відіслати? – Руслана дивилася в корінь.

– Ну, так… І це може статися. А як не довчуся, усе гавкнеться…

– А до Іспанії… – Руся за своє. – Конкурс влаштовуватимуть?

– Не знаю. Ніхто поки не знає. Тільки я, – не втрималася, похвалилася.

– Не розумію…

– Ну… У мене стосунки довірливі склалися… З хазяїном… Уже як потрапила на роботу… Тоді склалися… Він мені тільки сказав… щоби мову вчила.

Руслана зиркнула на Майку зацікавлено.

– Поможу, – сказала. – І ти мені допоможи. З «Гібралтаром».

– Як? Русю… Я, їй-богу, ні на що там не впливаю.

– Ну… Подумаємо… Іспанську де вчиш?

– У компанії своя викладачка є. Іспанка. Пілар. Для співробітників – безкоштовно. – Майка й сама не помітила, як уже плила під Русиним вітрилом. Беззастережно розповідала все, про що мала мовчати.

– А я платитиму! З тобою разом вивчатиму іспанську. Домовся! Це ж неважко. Пані Пілар не потрібні гроші?

– Ну… Я спробую. Русю… А як влаштувати, щоби мене з інституту не турнули? Бо я ж не зможу роботу прогулювати.

– Усе зробимо! – Вирва раптом заспокоїлася, розливала в чашки запарену в банці каву, усміхалася. – Домовлюся. Візьмеш на кафедрі якусь тему для наукової роботи, напишеш заяву з проханням про вільне відвідування задля зосередження на науковій праці… Доведеться звітувати… про наукові доробки. Нічого. Інститутські архіви й Інтернет допоможуть. Я ж справляюся. І ти зможеш.

– Русланко! Дякую…

– Тільки викладачам платити доведеться. Потягнеш?

– Ну, я ж заробляю…

Руслана всілася навпроти Майки, розсміялася.

– Слухай. Переселяйся назад. Я за тобою скучила…

Майка знітилася.

– Ти, певно, і досі ображаєшся… Що я підвела тебе тоді…

– Ну… Не те, щоби вже геть підвела… Я ж кажу – сама шкодую, що витрачала час на студентське братство. На спонсорів їхніх. Жалюгідні люди! Ми їм – майже безкоштовну робочу силу, а вони копійки нам на акції, на яких ми за їхні ж права горлянки драли. Безглуздя! Сили треба витрачати на речі більш вагомі. Але ти мене тоді… таки підставила.

Руслана знову переключилася на «Гібралтар» – розпитувала про роботу, перспективи, атмосферу в колективі, а коли й сама втомилася, постановила безапеляційно:

– Ти завтра о сьомій вечора будь. Щоби поночі речі не тягати.