Читати книгу - "Буба : мертвий сезон"

авторитетного родича.

— Боже поможи, — простогнав приголомшений тато і, обнявши Бубу за плечі, швиденько рушив до дверей.

— Хвилиночку, — сержант знову підійшов до тата. — А вас я звідкись знаю…

— Може, бачили мене в костелі? — підказав тато, побоюючись за свою телевізійну репутацію. — Авжеж, у костелі, — зраділо вигукнув він. — Я майже щодня буваю у вашого швагра, щоб послухати його чудові проповіді…

* * *

— Поясни нам, принаймні, що ти там робила, — мама сиділа з почервонілими очима й видавалася Бубі дуже нещасною.

— Я грала в бридж.

— У барі? Як це зрозуміти?

— Та нормально. Я мусила виграти костюм.

— Але чому в барі?

— Ну… бо саме почався такий сезон турнірів у барах. Для бездомних, — збрехала Буба.

— Ти хотіла виграти костюм? — тато вочевидь не зрозумів її намірів. — У мене стільки костюмів. А ти нас ледь не зганьбила…

— Це був костюм пана Клеменса, — тихенько пояснила Буба й позіхнула.

— Що ти кажеш? Ти грала з якимись волоцюгами в бридж? — на порозі стояв дід Генрик. — Якщо програла, викреслю тебе із заповіту!

— Я виграла! — на обличчі дівчини вперше з’явилася переможна посмішка. — Відіграла костюм і гроші. Усе повернеться до власника, — додала вона, щоб уникнути зайвих запитань.

— Козир-дівка! — дідусь міцно обійняв онуку.

— Батьку, ви, мабуть, здуріли, — обурилася мама. — Дитина повертається з відділку, заплуталася в якихось підозрілих справах зі злочинцями, а ви її ще й хвалите!

— Місце, звідки Буба повернулася, аж ніяк не свідчить про те, ким вона є! — мовив старий. — Купа шахрайок бігає до костьола!

— Оце так! — мама аж руками сплеснула. — Звідки вам це відомо? З вашого злочинного минулого?

— Я добре знаю Бубу, і мені цього достатньо, — дідусь був навдивовижу спокійний.

— А хіба ми не знаємо власної доньки?

— Я теж не надто добре знаю тебе, Марисю, — зауважив дідусь. — Що ж… ми знаємо одне одного настільки, наскільки одне одному довіряємо, — серйозно підсумував він, і на цьому розмова завершилась.

ЩАСЛИВІ ЗУСТРІЧІ

Падав лапатий сніг, і грудень, наче безцеремонний гість, запанував у кожному кутку Звіринецької. Буба жваво крокувала до школи, задоволена тим, що її вулиця теж набула святкового вигляду. Вітрини навколишніх крамничок сяяли кольоровими гірляндами, вабили різдвяними прикрасами, хоча до свят було ще далеко. Але Буба, роздивляючись виставлені іграшки, подумки планувала, які й кому купить подарунки під ялинку. Посміхнулася, побачивши бар «Шейх», який теж мовби змагався з іншими в кількості новорічних прикрас та вогників і… наштовхнулася на Клеменса.

Він стояв, випроставшись і дозволяючи сніжинкам падати на дашок його кашкета. З-під потертого пальтечка виднів елегантний костюм. Клеменс виглядав дуже урочистим і серйозним.

— Пане Клеменсе! — щиро зраділа Буба. — А я вже подумала, що ви з картярами не знаєтеся!

— Спершу я на вас образився, — зізнався Клеменс, — і тому не приходив до парку. А потім ви мене дуже зворушили, і я не хотів, щоб хтось побачив мої сльози. Бо я насправді дуже вразливий…

— Сподіваюся, тепер усе гаразд? — Бубу розчулив цей самотній чоловік, який увесь час просиджував на парковій лаві. Зараз пан Клеменс виглядав так, наче знову готувався взяти шлюб із Криською, котра виявилася стервом. Поголений і підстрижений, він скидався на вишуканого нареченого з бідного кварталу.

— Я прийшов вам подякувати. Навмисне зранку, бо ще не купив мого трунку, — кахикнув він. — Матуся передає пряники, — Клеменс простягнув Бубі великий пакунок. — Саме на свята. А від мене — ось, намистечко. Ми всі гуртом вибирали, усією компанією з «Малого Рися». І Рисьо теж, — додав він.

Буба почервоніла, але зовсім не від морозу. Подумала тільки, що ота Криська була справжня дурепа.

— Цього року ви мій перший святий Миколай, — усміхнулася дівчина, щоб приховати розчуленість.

— Ну, зі святістю, це ви переборщили, панно Бубо, — Клеменс зніяковів. — Спасибі вам за все, — тремтячим голосом закінчив він і подався в бік кущів, укритих сніговими шапочками.

Із пряниками в рюкзаку Буба прямувала ще жвавіше. Рахувала кроки до шкільних воріт і замалим не наскочила на багажник автомобіля.

— Буба! Машину нам поб’єш! — засміялася Йолька.

— Ой, справді, я так суну, як танк, — зніяковіла Буба, поправляючи важкенький рюкзак.

— Познайомся із Ксавером, — швиденько сказала її подружка.

— Добридень, — пробурмотіла Буба, якій насправді кортіло чкурнути подалі.

— Мене звуть Ксавер, — мовив прилизаний чепурун.

— Доброго дня, — незворушно відповіла Буба і, ледь посміхаючись і оминаючи авто, попрямувала в бік ліцею.

Цікаво, кого я ще нині зустріну дорогою до знань? — думала вона, швиденько знімаючи куртку.

— А цьомчик буде? — почулося за спиною.

— Агата?

І, недовго роздумуючи, Буба кинулася в обійми подруги.

— Як ти погарнішала! — радість у Бубиному голосі змішувалася зі здивуванням. — Чудово, що ти нарешті повернулася.

— Я б охоче з тобою десь посиділа й побазікала, але дуже вже багато пропустила в школі, — сміялася Агата.

— А після уроків? — Буба аж нетямилася від щастя. — Може, влаштуємо собі маленьке свято?

— Звісно! Підемо до «Брудзя»?

— Авжеж! Із власними пряничками! — раділа Буба. — У мене тут їх два кілограми, а вже скільки я хочу тобі розповісти!

— То розкажеш, — серйозно відповіла Агата й Буба більше не сумнівалася, що її подруга повернулася назавжди.

Уроки тягнулися без кінця. На щастя, їхнє підвіконня терпляче чекало на двох подруг. За вікном виднів чудовий зимовий краєвид.

Та захопившись розмовою, дівчата не помічали ані пейзажу, ані зацікавлених поглядів однокласників. Навіть шикарний Йольчин прикид, що складався із самих етикеток, не викликав у них жодного інтересу.

— А взагалі нічого не змінилося, — розповідала Буба про свою родину. — Ой, ледь не забула! Ти повинна познайомитися із Сиротою! Щоправда, він не щодня приходить до ліцею, але все-таки буває. Ну, і мушу тобі сказати, що я виграла бриджевий турнір. Дідусь каже, що це парадокс, бо доводилося одночасно ходити на уроки. Якось при нагоді я тобі все поясню. І ще одне… мені страшно навіть подумати про цей мамин фільм. Якщо його таки знімуть, я облажаюся перед усією школою, — спохмурніла вона.

— Та ну, не панікуй! — Агата вміла підбадьорювати й, на щастя, не змінилася. — Було б ще гірше, якби зняли якийсь шедевр, — переконувала вона. — Бо провал люди пробачать, а успіху — ніколи.

— Це жахливо, — мовила Буба.

— Як тобі сказати. Я бачила й жахливіші речі. Страшніші від найгіршого фільму, бо справжні, — тихенько відказала Агата, подумки втікаючи до власних спогадів.

Бубине зітхання заглушив дзвоник на виховну годину.

— А зараз моя черга звірятися. Та ще й перед усіма, — Агата зістрибнула з підвіконня. І хоча намагалася за усмішкою приховати збентеження, виглядало це непереконливо й сумно.

Редбулька ненавиділа будь-які патетичні промови.

— Мушу сказати, — почала вона вже у дверях, —