Читати книгу - "Робінзон Крузо"

виднівся чіткий відбиток підошви — пальці, п'ятка, — словом, справжнісінька людська нога.

Звідки вона взялася? Цього я не міг навіть уявити. Думки безпорадно кружляли в голові, я був цілковито збентежений. Нарешті я, не чуючи землі під ногами, нажаханий до найвищої міри, повернувся до свого надійного прихистку— намету, захищеного земляним валом. Дорогою я раз у раз озирався, і кожен стовбур здалеку видавався мені людиною. Неможливо передати, що я собі понавигадував дорогою, які божевільні ідеї зроджувались у голові, які дивні вигадки спалахували у свідомості.

Коли я дійшов до твердині (а я з тої пори тільки так і називав своє житло), то сховався всередині, мов за мною була гонитва. Не пам'ятаю навіть, чи переліз я по драбині, чи зайшов через двері у скелі. Як не намагався пригадати наступного ранку перебіг подій, не міг, бо я перестрашено втікав у свою схованку, мов заєць у лігво а чи лису нору.

Тої ночі я не склепив очей. Що більше часу спливало після незвичайної приключки, то більше хвилювання охоплювало мене, хоча зазвичай така реакція на переляк не є природною — з часом страх має відступати. Проте я так накрутив себе божевільними видіннями, що малював в уяві картини одну жахливішу за іншу, попри те, що давно втік із місця пригоди й надійно заховався.

Іноді мені ввижалося, що на березі мені явився сам диявол, і навіть тверезий розум не міг заперечити цього безумного припущення, бо хто б іще у подобі людини міг явитися на безлюдний острів? Де судно, на якому люди могли б переплисти? Де сліди інших ніг? Та й як могла людина дістатися цього берега?… Звісна річ, якщо добре поміркувати, напрошується питання: з якого б це дива дияволові являтись у подобі людини на безлюдний острів і лишати один-єдиний відбиток ноги, коли немає певності, що я той знак побачу? Якби диявол аж так хотів настрахати мене, міг би вигадати безліч моторошніших ідей, а не просто лишити одненький слід на піску. Тим паче, що здебільшого я мешкав на протилежному боці острова, тож чи не логічніше було лякати мене саме тут? Шанси, що я наштовхнуся на слід, — один до десятьох тисяч, бо ще до мого приходу хвиля цілком могла злизнути відбиток із піску. Така нерозважлива поведінка зовсім не личила дияволові.

Тверезі міркування переконали мене, що не було на острові жодних привидів, а радше тут з'явилися справжні люди — небезпечні дикуни, які могли приплисти сюди на каное з тої далекої землі, яку я сам неодноразово бачив, — чи то існує підводна течія, яку можна піймати і легко дістатися острова, чи то вони зловили попутний вітер і нарешті причалили на острів. А потім забралися собі назад. Мені б і самому не надто сподобався безлюдний острів, якби я опинився на їхньому місці.

Тільки-но певність, що то таки були люди, утвердилась у мене в думках, я відчув велике полегшення і вдячність небесам, що сам не опинився поблизу, коли незнайомці висадилися на берег, і що вони не примітили мого човна, бо в іншому разі б обов'язково зробили висновок: острів не такий уже й безлюдний. Тоді вони могли б почати шукати власника човна. Знову страх напосівся на мене: а коли вони знайшли-таки мій човен, коли вони й далі блукають десь островом? А може, вони повернуться пізніше, їх буде більше, вони вполюють і засмажать мене… Можливо, мене вони й не знайдуть, проте здатні винищити зерно, забрати собі отару кіз, а тоді я просто помру з голоду…

Страх цілком позбавив мене спокою. Я вже не вірив у милість Господню і не сподівався, що Він і далі посилатиме мені свої дари, як робив до цього дня. Я почав картати себе, що не сіяв зерна про запас, тож якщо лихої години щось станеться з моїм полем, наступної зими я лишуся зовсім без хліба. Я вирішив, якщо цього разу мені вдасться вийти сухим із води, то я сіятиму стільки хліба, щоб мати трирічний запас. Що б не сталось, у такому разі я вже не помру від голоду.

Які дивовижні повороти робить життя, ведене рукою долі! Як багато залежить від випадку! Сьогодні ми любимо те, що завтра ненавидітимемо, сьогодні ми шукаємо того, чого завтра уникатимемо, сьогодні ми прагнемо того, чого завтра боятимемося — більше того, дрижатимемо від самої думки про це! Саме так сталося зі мною: ще вчора я найбільше жалівся, що не маю людського спілкування, що скнію на острові самотиною, ув'язнений океаном, відрізаний од людства, приречений на одиноке життя, що ніколи я не побачу свого нащадка — найбільшого Божого благословення людині, та сьогодні я тремтів на саму думку, що можу зустріти на острові людину, і готовий був ховати голову в пісок од вигляду людського відбитка на землі.

Життя людини — як нерівна дорога. Пізніше, коли я трохи оговтався від першого збентеження, то багато міркував на цю тему і дійшов кількох цікавих висновків. Я збагнув, що нескінченно мудре й добре провидіння недарма послало мені таке випробування; що я не можу власним розумом осягнути Божого задуму, але не маю права піддавати його сумнівам. Я був Божим творінням,і Творець по праву може розпоряджатися моїм життям — карати за гріхи або нагороджувати за послух. Я ж повинен цілком покладати свої надії в Бозі та сумирно приймати все, що Він мені приготував.

Минали години, дні, та навіть тижні й місяці, а я все перебував під впливом незвичайної події. Одного ранку, лежачи в ліжку, я перебирав у голові небезпеки, які чигатимуть на мене, якщо на острові з'являться дикуни. Я страшенно рознервувався, і раптом у пам'яті знову зринули слова зі Святого Письма: «І до Мене поклич в день недолі, — Я тебе порятую, ти ж прославиш Мене». Щойно я про це подумав, як настрій мій кардинально змінився, і я бадьоро скочив із ліжка.

Тоді-то ще одна ідея спала мені думку: а не може так бути, що мої страхи — вигадані, що відбиток на піску — то слід власної моєї ноги, який я залишив, вистрибнувши з човна? Від такого міркування до мене повернувся добрий гумор, і я сам себе почав переконувати: це таки моя власна підошва лишила відбиток! Якщо до човна я йшов цією дорогою, то чому тим самим шляхом не міг іти і від човна? Хіба б міг я точно пригадати, де ходив, а де ні? Якщо слід виявиться моїм власним,