Читати книгу - "Робінзон Крузо"

то я уподібнюся дурням, які розповідають вигадки, буцім бачили привида, а потім самі ж того привида більше за всіх бояться.

Страх відступив, я почав ненадовго виходити з оселі, бо перед тим три доби поспіль боявся навіть поткнутися зі своєї твердині надвір. Мені вже бракувало харчів — лишалося трохи ячмінних пирогів і води, та ще кіз треба було щовечора доїти: якщо я не робив цього, вони дуже мучились і ревіли. На цей раз я не доїв кіз три дні, і кілька з них так настраждалися, що в них ледь не зникло молоко. Отож, сам себе підбадьорюючи, що відбиток на піску, поза сумнівом, був моїм власним і що коли так піде далі, я почну сахатися власної тіні, я виліз зі схованки і вирушив до літньої хатини, аби подоїти кіз. Не можна описати, як сторожко я рухався, як раз по раз озирався, як часто кидав кошик і тікав, бо мені ввижалося, що хтось мене переслідує! Отаким був мій переляк.

Однак за дві-три доби, що я день удень виходив надвір і ні разу не наштовхнувся на жоден підозрілий знак, я осмілів і повірив, що сам собі все нафантазував. Звісна річ, щоб остаточно переконатись у правдивості таких висновків, треба було ще раз сходити на берег і добре роздивитися слід, порівняти його з моєю підошвою. Я нарешті зважився на таку довгу прогулянку, знову розшукав відбиток і роззирнувся наокруж. Ні, витягаючи човен на берег, я ніяк не міг залишити слід у такому несподіваному місці. По-друге, я приміряв власну ногу до відбитку й одразу збагнув, що вона набагато менша. Це відкриття знову нажахало мене і викликало сум'яття в душі. Я вкрився холодним потом із переляку й побіг додому, певен, що на березі на мене чатують чужинці. Невже острів не безлюдний? Тоді мене можуть знайти будь-якої миті — і як мені захиститися від ворогів?

Яких тільки божевільних ухвал не виносить людина, що нею оволодів страх! Страх відбирає здоровий глузд і здатність тверезо дивитися на речі. Першим моїм порухом було розламати огорожу пасовиська й випустити на волю отару кіз, щоб, бува, ворог не наштовхнувся на таку багату здобич і не почав учащати на острів у пошуках більших скарбів. Далі треба перекопати ячмінне та рисове поля, бо й на них можуть натрапити чужаки. А після цього негайно знищити літню хатину, бо якщо її знайдуть, обов'язково шукатимуть мене по всьому острову.

Першу ніч я не спав зовсім — тільки про це й думав. Голова просто лускала від жахливих видив. Очікування лиха в тисячі разів моторошніше, ніж саме лихо, коли ти опиняєшся з ним віч-на-віч. Тягар тривоги часом гірший, ніж та небезпека, що тримає тебе у напрузі. Мені ніяк не вдавалося відігнати від себе жахливих думок, заспокоїтися, покластися на Бога, як я вже робив це на острові неодноразово.

Тільки під ранок я задрімав. Тривога так виснажила мене, що спав я на диво міцно, а прокинувся зовсім в іншому гуморі. Зранку я міркував уже виваженіше: острів мій, багатий на флору і фауну, недалеко відлягає од великої землі, і хоча на ньому немає постійних мешканців, нічого дивного, що час від часу сюди навідуються люди на човнах. Вони або вміють будувати великі човни, придатні для довгих мандрівок, або знають усі попутні вітри й уміють проплисти велику віддаль у маленьких каное. Я провів на острові п'ятнадцять років і ще жодного разу не натрапляв на слід людей, але це зовсім не означає, що вони так-таки й ніколи сюди не навідувалися. Люди могли припливати сюди у своїх справах, надовго не затримуючись, і швидко вертатися додому. Можливо, іноді їм навіть доводилося заночувати на острові, якщо вони одразу не могли повернутися назад, бо не було попутного вітру. Також може бути, що тут випадково опинилися втікачі, які після сутички з ворогом мали шукати собі прихистку і дорогою на велику землю зробили на острові коротку зупинку на перепочинок. Отож аби уникнути лиха, якщо раптом побачу, як люди причалюють до берега, я маю заздалегідь подбати про надійний сховок, де можна пересидіти небезпеку.

Я картав себе за те, що викопав таку широчезну печеру, та ще й приліпив до неї двері, котрі вели просто на волю, а не у двір, добре захищений валом. Що ж його чинити тепер? Мабуть, треба збудувати ще один вал, який би захищав і двері до печери! На щастя, мені не довелося довго пріти на цією важкою роботою: як ви пам'ятаєте, коли несподівано вкорінився й зазеленів частокіл навколо літньої хатини, я вирішив зробити такий самий живопліт довкола й старого мого житла. Цього разу я не забивав паль густо, бо знав, що вони й самі поступово розростуться. Коли ж розширював печеру, то тягав землю і висипав попід паркан. Я добре утоптував ґрунт, і незабаром зовнішня стіна нагадувала земляний вал. Дерева розрослися, і лишень у кількох місцях залишилися щілини, куди заледве могла пропхатися рука. Усього таких щілин було сім, і я вирішив скористатися ними: у кожній приладнав по мушкету з тих запасів зброї, що давним-давно порятував із корабля. Тепер я міг за дві хвилини вистрілити одночасно з сімох мушкетів!

Та й цим я не вдовольнився: поза парканом я насадив перелісок із того самого схожого на вербу дерева, яке так добре розросталося. Мабуть, загалом я повстромляв у землю понад двадцять тисяч лозин! Але поміж переліском і валом я залишив вільний простір, щоб ніхто не міг підібратися до мене непоміченим, ховаючись поміж лозою, коли вона добре розростеться.

За два роки перелісок перетворився на густий гайок, а ще за п'ять чи шість років темний ліс оточував мою оселю так щільно, що ніхто б і не повірив: за цими правічними деревами може ховатися чиєсь житло. А оскільки я не залишив жодних лазівок з дому, мені довелося тримати одразу дві драбини: одну я приставляв до скелі, яка мала зручний уступ, а другу ставив на цей уступ і таким чином видирався на саму гору. Коли ж я спускав обидві драбини, жодна жива душа не змогла б залізти до мене, не скрутивши собі в'язів, та коли б комусь це і вдалося, він потрапив би поміж двох валів, а не у внутрішній двір.

Я вжив усіх заходів безпеки, що їх диктувала мені обережність. Згодом виявилося, що робив я це таки недарма, хоча тоді ще не міг передбачити усіх наступних подій.