Читати книгу - "Енн із Ейвонлі"

збитими вершками, а все, що мало шкварчати й булькотіти — шкварчало й булькотіло.

— Краще нам зараз переодягтися, — запропонувала Енн. — Вони приїдуть близько півдня, а до столу мусимо сісти рівно о першій, бо суп треба подавати, щойно він буде готовий.

Того дня в кімнатці на східному піддашші всіх ритуалів туалету було дотримано з неабиякою увагою. Енн тривожно розглядала в дзеркалі свій ніс і втішилася, побачивши, що веснянки стали геть непомітні — чи то під дією лимонного соку, чи то завдяки незвично розчервонілим щічкам. Коли ж дівчата нарешті були готові, вигляд вони мали достеменно такий охайний, елегантний та жіночний, як усі «героїні пані Морган».

— Сподіваюся, я зможу бодай щось сказати й не просиджу ввесь час, як німа, — стурбовано мовила Діана. — Усі героїні пані Морган добре вміють провадити світські бесіди. Але мені, боюся, заціпить і я видаватимуся такою дурною. Та ще напевне скажу «я вибачаюся». Я рідко так кажу, відколи панна Стейсі навчила, що правильно — «я перепрошую», та все ж, якщо розхвилююся, воно часом саме вихоплюється. Енн, якщо я при пані Морган скажу «я вибачаюся», то просто помру від сорому. І це буде чи не гірше, ніж узагалі нічого не сказати.

— Мене стільки всього непокоїть, — відказала Енн, — та бесіду я підтримаю, щодо цього можна не боятися.

І, мусимо визнати, це була щира правда.

Закривши свою муслінову пишноту великим фартухом, Енн рушила на кухню — готувати цибулевий суп. Марілла переодяглася сама й убрала двійнят; іще ніколи, мабуть, її лице не світилося таким радісним очікуванням. О пів на першу прийшли гості — подружжя Алланів та панна Стейсі. І, хоч усе було добре, Енн розхвилювалася. Прісцилла й пані Морган уже повинні були прибути. Раз по раз підбігаючи до хвіртки, Енн виглядала їх на стежині занепокоєно, як колись позирала у віконце своєї вежі її тезка з оповідання про Синю Бороду.

— А що, як вони зовсім не приїдуть? — засмучено мовила вона.

— Не кажи так. Це буде страшне жахіття, — відповіла Діана, у душі котрої, втім, теж зародилися лиховісні передчуття.

— Енн, — визирнула з вітальні Марілла, — покажи панні Стейсі той китайський таріль панни Баррі.

Енн рушила по таріль, що стояв у буфеті в їдальні. Дотримуючи слова, даного пані Лінд, вона написала панні Баррі лист із проханням позичити таріль для благодійного ярмарку. В ім’я давньої дружби панни Баррі й Енн таріль було негайно надіслано до Ейвонлі із проханням берегти його й пильнувати, бо ж він коштував цілих двадцять доларів. Своє призначення на ярмарку таріль уже виконав і повернувся опісля того до їдальні Зелених Дахів, позаяк Енн, не довіряючи нікому, хотіла відвезти його до міста сама.

Вона обережно винесла його надвір, де сиділи гості, ніжачись під прохолодним вітерцем, що повівав від струмка. Таріль оглянули із захватом, щойно ж Енн його забрала, як з кухні раптом долинув страхітливий грюкіт і дзенькіт посуду. Марілла, Діана та Енн метнулися туди — остання затрималася лиш на мить, щоб поставити безцінний таріль на другу сходинку.

Від картини, що розгорнулася перед ними на кухні, кров холонула в жилах: хлопчик із винуватим лицем злазив зі столу — у новенькій ситцевій сорочечці, рясно вимащеній жовтим кремом, — на столі ж лежали потрощені рештки того, що донедавна являло собою смачні лимонні тістечка.

Закінчивши розплітати рибальську сіть, Деві змотав нитку в клубок, який вирішив покласти на полицю над столом, де таких само клубків уже лежало зо два десятки. Їхнє призначення було геть незрозуміле, вони хіба що сповнювали душу хлопчини радістю власника. Отож Деві видерся на стіл, перехилившись до полиці під небезпечним кутом, що було суворо заборонено Маріллою, бо ж колись за таких обставин йому вже довелося скотитися долі. Цього разу наслідки були фатальні — він послизнувся й упав просто на лимонні тістечка. Його сорочка стала непридатною на один день, а тістечка — назавжди. Утім, нема лихого, щоб не вийшло на добре, якщо згадати свиню, котра опинилася в чималому виграші від невдачі Деві.

— Деві Кіт, — вигукнула Марілла, шарпонувши його за плече, — хіба я не забороняла тобі вилазити на стіл?

— Я забув, — промимрив Деві. — Ви мені так страшно багато забороняєте, що я всього й не згадаю.

— То марш нагору — і лишайся там до вечора. Хай це поможе тобі дати лад розбурханій пам’яті. Ні, Енн, не захищай його. Я караю не за тістечка, — їх він зіпсував ненавмисне, — а за непослух. Деві, я сказала, іди.

— І я не буду обідати? — запхинькав Деві.

— Коли всі підуть, можеш спуститися й пообідати на кухні.

— Нехай так, — відповів дещо втішений хлопчик. — Я знаю, що Енн залишить мені найкращу ніжку чи крильце, правда, Енн? Бо я ж не думав падати на твої тістечка. Слухай, Енн, вони все одно зіпсувалися, то я візьму собі нагору кілька шматочків, можна?

— Ніяких тістечок, пане Деві, — відрубала Марілла, виштовхуючи його в передпокій.

— Що ж нам тепер подавати? — зажурилася Енн, оглядаючи руйновище, на яке перетворився десерт.

— Є цілий горщик полуничного варення, — підбадьорливо мовила Марілла. — А онде в мисці лишилося ще чимало збитих вершків.

Прісцилла з пані Морган не з’явилися й о першій. Енн була в розпачі. Усе було готове, і цибулевий суп кипів точнісінько так, як мусив, отож довше зволікати не випадало.

— Боюся, вони вже не приїдуть, — сердито заявила Марілла.

Енн і Діана перезирнулися, шукаючи розради в поглядах одна одної.

О пів на другу Марілла знову визирнула з вітальні.

— Дівчата, мусимо сідати за стіл. Усі голодні й чекати марно. Вони не приїдуть, я певна — і вичікування тут не зарадить.

Вони пристали на те, хоч радісне завзяття згасло в їхніх очах.

— Я не зможу проковтнути ні шматочка, — тужливо запевнила Діана.

— Я теж. Але, сподіваюся, усе буде смачно — заради панни Стейсі та пана й пані Алланів, — мляво відказала Енн.

Діана скуштувала викладений у миску горох, і дивний вираз майнув у неї на обличчі:

— Енн, ти поклала сюди цукор?

— Так, — відповіла Енн, розминаючи картоплю з виглядом людини, що пильно дотримала обов’язку. — Ложку цукру — ми завжди так робимо. Хіба не смачно?

— Але я теж поклала, коли ставила в піч, — мовила Діана.

Енн кинула товкач, скуштувала горох і скривилася:

— Жахливо. Я не думала, що й ти покладеш цукор — твоя мама ж ніколи так не робить. Сама хіба дивом згадала — я постійно забуваю про цукор, а сьогодні все зробила як належить.

— Ох, забагато нас