Читати книгу - "Не вурдалаки"

із коханим. А моя кімнатка, хоч і прибрана, але в ній не вистачає тепла Романа. Без нього вона здається такою сумною! Я пишу Романові листа про останні невтішні новини. Пишу і плачу, бо не можу вже жити чеканням. Скільки можна?!

…вересня 1959 р

Я вже ознайомилася з усіма трьома шкільними будівлями. В одній хаті були класи для молодших школярів, в іншій навчалися учні середніх класів, а там, де була вчительська – старшокласники. Парти старенькі, ще довоєнних років. Їх звозили з усього району, щоб відкрити школу у сорок четвертому році. Дітей було мало, тому в одному приміщенні знаходилося по кілька класів. Десь подівся мій романтичний настрій, коли прийшло перше вересня. У мене була гарна коса, майже така, як в улюбленої вчительки, на мені була біленька блузочка та вузька спідниця трохи нижче колін. Взута я була, як і мріялося, в черевички на невисоких тоненьких підборах. На лихо, саме перед першим вересня пройшли рясні дощі. Дорогу на вулицях розквасило так, що вона стала схожою на суцільне болото. І як я мала йти до школи у своїх туфельках?! Ще вдосвіта я спробувала походити по двору у новому взутті, але не вийшло – мої туфлі прогрузли в багнюку так, що довелося роззуватися та витягати їх з пастки. Я помила взуття та дістала калоші, які майже силою моя мама всунула мені у валізу. Ніби знала мати, що тут таке болото. Ноги в новеньких черевичках я всунула в калоші. Незручно, але дістатися до школи можна. Я завбачливо прихопила газетку, щоб поблизу школи загорнути в неї брудні калоші. Було майже все так, як мріялося, але чомусь не було повноти щастя, не було тієї ейфорії, яка опановувала мене щоразу, коли я починала мріяти про цей день. І не погана погода, не ця грязюка були винні у цьому. Що тоді?

Після урочистої лінійки я повела свій п’ятий клас до класної кімнати. Діти розсілися за парти, і я пройшлася між рядами. Якби ж то хто знав, як це я зробила! З якою гордістю скинула вгору голову, процокотіла підборами. Потім стала біля дошки й оглянула дітей. Одягнуті всі бідненько, дехто в полатаному одязі, з протертими рукавами, але очі! Ці дитячі допитливі та цікаві очі! З яким захопленням дівчатка розглядали мене! Вони дивилися на мене так, ніби перед ними не молоденька вчителька без досвіду, а шанована королева. Напевне, такими очима я дивилася на свою першу вчительку. Діти хотіли вчитися – це було видно по їх допитливих очах. І тут я зрозуміла: ніколи не зможу зрадити ці очі, не зможу думати і піклуватися про щось своє, коли в цих очах стільки надії, стільки жаги до навчання!

– Доброго дня! – сказала я слова, про які мріяла стільки років. – Я ваша нова вчителька та класний керівник…

Романе, Романе, як шкода, що ти не бачиш мене в цю мить! Чомусь згадалася Валя. Вона теж цього дня вперше скаже такі ж слова. Вона поїхала за скеруванням до Вінницької області.

…грудня 1959 р

Господи, які сумні ці довгі зимні вечори! Будиночок, де я мешкаю, стоїть на околиці села, відкритий усім вітрам, які, здається, іноді злітаються сюди з усього світу. В хатинці тепло, бо натоплена плита. У такі дні я лягаю на теплу лежанку, ставлю біля себе лампу та читаю книжки. Це єдина розрада та втіха. Відкладаю книжку в бік і слухаю завивання хуртовини. Вона скаженіє, шарпає хатину за солом’яну стріху, стогне, завиває, тужить, із сумним завиванням дме в димар. Прислухалася. Десь тужно виє собака. Можливо, це вовк? Ліс зовсім близько, то й не дивно, якщо голодний вовк підібрався близько до села. Яке моторошне виття тварини, що злилося в одну симфонію хуртовини!

Романе, Романе! Як погано, що тебе немає поруч! Хіба б я боялася цього виття, якщо б ти був поруч? Зараз я згадую мої з Валею роздуми про те, що гроші не головне, головне – праця на користь Батьківщини. Які ми були тоді наївні та дурненькі! Хіба б я була зараз сама, якщо б мала статок? А так доводиться жити окремо від чоловіка. Єдиним зв’язком з ним залишається листування. Я намагаюся в листах передати, що відчуває у своєму лоні вагітна жінка. Та чи можна передати всі ті почуття, коли чуєш то несміливий, легенький, то більш настирливий поштовх дитини. Шкода, що перший поштовх я відчула сама, бо поруч нема Романа. Звичайно, подумки я все йому розповіла, але це зовсім не так, як я хотіла. Мріялося, щоб мій коханий приклав вухо до мого животика та відчув сам биття нового життя, плоду нашого кохання. Я відчула відразу, що це буде дівчинка. Не знаю, чому я так вирішила? Напевне, материнський інстинкт. Часом я думаю, чи буде Роман любити дитину так, як я, бо він не може спостерігати, як росте в мені ця крихітка, як мені стає все важче й важче ходити. Що буде далі? Сама не знаю. Піду в декретну відпустку та поїду до Романа. Дитину тут народжувати боюся, бо до найближчої лікарні година їзди. До того ж, ми будемо разом майже чотири місяці – два місяці до пологів та два – після. А далі буде видно…

Справді, хто ж так жахливо виє в унісон із завірюхою?

…лютого 1960 р

У мене новий статус. Я стала матір’ю! У нас народилася дівчинка вагою три з половиною кілограми. Вона ще не має імені, але мені хочеться її назвати Даринкою. Втім, якщо Роман буде проти, то підберемо інше ім’я, яке буде подобатися нам обом. Мені вже приносили дитинку годувати, тож я мала змогу її добре розгледіти. Раніше я вважала, що новонароджені діти дуже схожі одне на одного. Навіть боялася, що не впізнаю свою дитинку, якщо санітарка переплутає малюків. Лише хвилинку одразу після пологів я бачила свою дівчинку, але цього вже було достатньо, щоб запам’ятати її личко. Вона схожа на Романа, а від мене їй дісталося лише чорняве волосся та носик.

Я годувала донечку та думала про те, чи любили б матері так своїх дітей, якби не народжували в таких муках? Можливо, так було заплановано матінкою-природою? Чим сильніші біль та муки, тим дорожча дитина. Чи я помиляюся?

…лютого 1960 р

– Як би ти хотів назвати донечку? – запитую Романа, який приїхав до мене, коли я вже виписалася з пологового будинку.

– Я