Читати книгу - "Том 2"

гусячу на тілі.

Та не гусячая шкура

То була, а шерсть собача.

В ту нещасную годину Я зовсім перемінився.

І, як бачите, я мопс!»

Неборак! Він вголос хлипнув І не зміг провадить далі,

Він ридав так тяжко, гірко,

Мало слізьми не розлився.

«Слухайте,— сказав я з жалем,— Чи б не міг я з вас собачу Шкуру скинути й вернути Вас поезії і людям?»

Тут здійняв він безнадійно, Розпачливо вгору лапи,

І з зітханням та стогнанням Так промовив він нарешті:

«До страшного суду мушу В шкурі мопсячій сидіти,

Якщо дівчина велична Не розіб’є лютих чарів.

Так, лиш дівчина невинна,

Що не мала чоловіка,

Визволить мене, як тільки Вірно сповнить сю умову:

Чиста дівчина та мусить В ніч Сильвестрову читати Вірші Пфіцера Густава,

Дочитати — не заснувши!

Якщо вможе при читанні Не стулить очей невинних — Зникнуть чари, і зітхну я,

Як людина, не як мопс!»

«Ох! — я мовив,— коли так,

Я не можу взять на себе Визволення; перш усього Я не дівчина невинна,

А удруге — ще тим більше —

Я не в стані прочитати Вірші Пфіцера Густава І при тому не заснути!»

(В первісному списку тут стоїть така глава):1

Сам, задуманий, сидів я При огні в відьомській хаті Біля мене мопс моральний Все мішав у казані.

Чи то голод, чи цікавість?

Тільки взяв я врешті ложку В нього з лап і в казані Виловив шматочок м’яса.

То було велике серце,

Смачне, зварене чудово;

Та не встиг його я з’їсти,

Як почув десь близько голос:

«Ой німецькая прожеро!

Серце злодія жереш ти Що повішений в Толозі!

Можна ж буть таким пажерним!»

Сее слово крикнув шуляк З-поміж птиць, набитих клоччям,

І за ним всі заячали Хором: «Прожир ти німецький!»

Той, хто з’їсть злодійське серце, Розуміє все пташине Щебетання й свист; я, власне,

Тут дізнав, що тому правда.

Бо від того часу став я Всі пташині мови знати,

Розумію навіть мертві Всі набиті діалекти.

Щось в вікно застукотіло, .

Я побіг, щоб відчинити.

Семеро великих круків Крізь вікно влетіли в хату.

Стали зараз при багатті Гріти кігті, у нестямі Крилами заворушили,

Крячучи прокльони різні.

Надто тяжко виклинали Все Мендізабеля-жида,

Що монастирі закрив, їх кохані давні гнізда.

Поспитали в мене шляху До Monacho 12 Monachorum. «Вліво, вліво, вбік,— сказав я,— Мій поклон отцю Йозефу!»

Але чорні емігранти Не барились при багатті,

Хутко вилетіли знову Крізь одчинене вікно.

Тут крилаті різних сортів , Почали перелітати Хата стала, мов вітальня Задля птахів подорожніх.

Скільки лебедів та буцлів, Розмаїті сови,— сії

Нарікали на негоду,

Атеїзм та світло сонця.

В товаристві двох гусей,

Що були, мов компаньйонки,

І в літанні помагали,

Пелікан слабий прилинув.

Груди ранені погрів він, Глянув з мукою й презирством На совиную породу,

У вікно знов геть полинув.

Скілька голубів примчали До вогню, побуркотали, Посміялись, відпочили І в дорогу подалися.

Врешті одуд прилетів, Шкутильгає, підлітає,

Засміявся та до мене:

«Чи пізнав Гут-Гута друга?»

Сам тоді я засміявся,

Справді, був то друг мій Гут-Гут, Півтретя вже тисяч років Кабінеткур’єром був він,

І премудрий Соломон Посилав із ним депеші До своєї Балькаїзи,

Теї савської цариці.

Палко він кохав вродливу,

Чув, що гарна надзвичайно;

В неї в мислях був премудрий, Що по всіх світах був славний.

Щоб дотепність показати, Загадки вони писали,

І з депешами такими Гут-Гут біг через пустиню.

Врешті втомлена цариця Прибула в Єрушолаїм,

Зашарілась і в обійми Кинулась до Соломона.

Він притис її до серця Й мовив: «Загадка найбільша,

Любко мила, то — кохання...

Не розгадуймо ж її!»

Так-то Гут-Гут, давня птиця,

Приязно признавсь до мене В зачарованій вітальні,

В хатці, де жила Урака.

Птах старий! і не змінився Він зовсім. І так поважно,

Мов toupet', на голові Все стримів гребінчик з пір’я.

Закладав на ногу ногу,

Як і перш, і балакучий Був, як перш; мене він бавив Розповідками двірськими.

Розповів мені наново Те, що вже поет арабський Нам казав,— як Соломон Смерті ангела подужав.

І живим зоставсь — несмертний.

Він живе у Джінністані

І над духами панує Повновладним королем.

«І цариця Балькаїза,—

Мовив Гут-Гут,— теж живая,

Талісман життя є в неї,

Що колись їй дав коханець.

В горах Місячних, далеко,

В Ефіопії цариця,

1 Чуб, пучок волосся над чолом (франц.).— Ред.

Та відносин не порвала Із премудрим Соломоном.

Хоч пристарілись обоє, Прохололи, все ж провадять Листування і, як перше,

Загадки пересилають.

І радіє Балькаїза,

Мов дитина, якщо владар Загадки не відгадає, Попомучившись даремне.

«З милим посміхом цариця Запевняє, що з літами Цар на голову став слабший, Зве його «лінюх» та «Шеллінг».

Отже, й цар послав недавно Розкусить горішок твердий Любій подрузі, послав їй Через мене се питання:

«Хто найбільшая падлюка Межи всіх падлюк німецьких, Що живуть по всіх німецьких Тридцяти шести країнах?»

Сто іменнів подавала У листах йому цариця;

Цар одписує щораз їй:

«Любко, то ще не найбільша!»

Дуже прикро то цариці!

Хоч уже її посланці Всю Німеччину сходили,

Та відповідь все за нею.

Тільки що яку падлюку Прокламує за найбільшу, Соломон одпише зараз:

«Любко, я ще більшу знаю!»

Як почув я те, сказав я: «Любий друже, Балькаїза Довго буде ще шукати,

Хто падлючих лаврів гідний.

(Там, у любім ріднім краю, Стан падлючий поступає, Конкурс надто вже великий На брудний вінець лавровий.

Вчора думав я, що ****

Вже найбільшая падлюка,

А сьогодні він здається Лиш падлючкою при ****.

Може, хутко де в газеті Ще нова архіпадлюка Нам об’явиться, що навіть І **** переподлить)».

XXIII

От з відьомської оселі Знов ми сходимо в долину:

Ми ступаємо ногами Знов на позитивний грунт.

Гетьте, марища! привиддя! Хворі сни! нічнії мрії!

Мусим ми тепер розумно Атта Тролем знов зайнятись.

У печері, вкупі з дітьми,

Ліг старий, він спить глибоко, І, мов праведник, хропе.

Ось прокинувсь, позіхає,

Одноух сидить край нього І потилицю скребе,

Мов поет, що рифми ловить; Ще й на лапах він скандує.

Ще лежать там близько батька Маячливі та невинні Лілії четвероногі,

Любі дочки Атта Троля.

Що ж за думоньки кохані Процвітають в чистих душах Тих біленьких ведмедівен?

Очі в них од сліз вільготні.

А найбільше наймолодша Неспокійна. В неї серце Мов свербить від щастя, знати, Чує владу Купідона.

Так, стріла божка малого Через шкуру їй проникла,

Як «його»