Читати книгу - "Том 2"

вона узріла;

Боже! милий той — людина!

І зовуть його Шнапганський.

У великім одступленні Він пробіг поз неї ранком, Утікаючи у гори.

Жінці жаль героя в смутку! Наш герой мав на обличчі Жаль фінансовий, як завжди, Блідий смуток, темний клопіт.

Вся його військова каса,— Двадцять два тих зільбергрошів, Що в Іспанію приніс він,—

Вся зосталась в Еспартеро *.

І дзигар пропав навіки!

Він лишився в Пампелуні *

У заставі. Був то спадок,

Срібла щирого самого.

Він втікав зо всеї сили,

Та втікавши, несвідомо,

Виграв він ще кращу справу,

Бо завоював він — серце!

Ворога вона кохає!

0 нещасна ведмедівна!

Якби взнав про теє батько,

Тяжко, люто заревів би.

Мов старий той Одоардо, *

Що Емілію Галотті Заколов у гніві гордім,

Тож так само й Атта Троль.

Краще смерть дочці завдав би, Задушив би в лапах власних, Аніж мав би сам позволить їй в обійми принца впасти!

Але він в сю мить лагідний,

1 не має він бажання Поломити гарну рожу,

Поки буря не зломила *.

Атта Троль лежить лагідний У печері між своїми.

Вже він чує смертний подих,

Думка лине в інший світ.

«Діти! — він зітха, а сльози Капають з очей великих.—

Діти! вже мій шлях наземний Скінчений, я вас покину.

Я сьогодні уполудні Бачив сон, значіння повний.

Духом я пізнав солодке Причуття близької смерті.

Я не вірю в забобони І в дурниці — та є речі Межи небом і землею,

Що й змисленник не збагне.

Думав я про світ, про долю, Позіхав, а там заснув.

І приснилось, мов лежу я Попід деревом високим.

З віття дерева рясного Капав білий мед і падав У мою розкриту пащу,

Я вживав солодку втіху.

Мій щасливий погляд бачив Угорі на верховітті Сім маленьких ведмежаток,

Що стрибали по гіллячках.

Ніжні, зграбнії створіння, Шкурка, наче квіт рожевий, Червоніла, щось на плечах Мріло, мов шовкові крильця.

Так, шовкові крильця мали Ті ведмедики червоні,

Голос був у них надземний І виводив, наче флейта!

Заспівали, й похолола В мене шкура, та із шкури Вирвалась душа, мов пломінь,

І знялась просвітла в небо».

Атта Троль казав тремтячим, М’яким, хрюкаючим тоном.

І замовк на мить у тузі...

Але раптом в нього вуха

Насторожилися якось.

З ложа шпарко він схопився, Затремтів, ревнув утішно: «Діти! чуете сі гуки?

Чи ж не матерній то голос, Любий голос? О, я добре Знаю рев моєї Мумми!

Мумма, Мумма! чорна Мумма!»

На долині Ронсевальській Там, в тім самім згубнім місці, Де небіж Caroli Magni13 Душу богові оддав,

Там поліг і Атта Троль Від засідок, мов той лицар,

Що його лицарський Юда, Ганелон із Майнца *, зрадив.

Ох! найкращеє ведмеже Почуття, любов подружню, Ужила Урака злая Для згубливої омани:

Мумми чорної ревіння Удала так натурально,

Що привабила із ями Затишної Атта Троля.

Він летів, немов на крилах,

По долині, часом ніжно Він обнюхував каміння,

Думав,— там сховалась Мумма.

Ох! сховався там Ласкаро Із рушницею; він стрілив Просто в серце, повне втіхи,— Кров струмочком полилася.

Троль кивнув ще ГОЛОВОЮ Скільки раз, а потім кинувсь, Застогнав, стинувся страшно: «Мумма!» — і зітхнув востаннє.

Так поліг герой величний, Так умер він. Та несмертним По сконанні він повстане В співі славному поета.

Він воскресне в тому співі,

Тая слава колосальна На четверостопнім вірші Буде високо стояти.

У Валгаллі ****

Пам’ятник йому поставить,

І на ньому у ****

Лапідарнім стилі напис:

«Атта Троль, звір тенденційний; В вірі твердий; в шлюбі щирий; Був під впливом духа часу Щиро дикий санкюлот.

Танцював він зле та чулість У кудлатих грудях мавший;

За життя смердів почасти; Недотепний, але щирий!»

XXV

Тридцять три старії жінки,

Всі повбирані в червоні Капюшони давніх басків,

Біля царини стояли.

і

І одна з них, мов Дебора, Танцювала з тамбурином І Ласкаро вихваляла,

Що забив ведмедя злого.

Четверо людей здорових Несли вбитого ведмедя Тріумфально; він на кріслі Був посаджений, мов хворий.

А за ним, неначе родич Мерлого, ішов Ласкаро,

А Урака всіх вітала,

Хоть збентеженая дуже.

Річ держав помічник мера,

Перед ратушею ставши,

Як проходив гурт поз нього,

Наказав він там чимало:

Так, наприклад, о розвитку Мореходства, теж о пресі,

О питанні буряковім,

0 партійній лютій гідрі;

Спогадавши всі заслуги Короля Луї-Філіппа *,

Річ звернув він на ведмедя Й на одважного Ласкаро.

«Ти, Ласкаро! — крикнув речник,

1 при тому піт обтер він

Геть з чола трибарвним шарфом,— Ти, Ласкаро! ти, Ласкаро!

Ти французів і іспанців Визволив від Атта Троля,—

Ти, обох країн герою,

Лафайєте * піренейський!»

Як же вислухав Ласкаро Ту хвалу офіціальну,

Злегка він всміхнувся радо І від втіхи зчервонівся,

Річ уривчасту він зняв, Заплітаючись у мові,

Склав він дяку невиразну За велику честь, велику!

З дивом кожний тут поглянув На нечуваний сей вчинок,

Таємничо і тривожно Всі баби зашепотіли:

«Глянь, Ласкаро засміявся!

Глянь, Ласкаро зчервонівся!

Глянь, Ласкаро обізвався!

Він, сей мертвий син відьомський!..*

Того ж дня таки обдерли Атта Троля й продавали З нього шкуру. За сто франків Сторгував її кушнір,

Виробив її напрочуд,

Дав червоную лямівку,

І продав її він знову За подвійну ціну іншим.

З третіх рук її Жюльєтта Здобула і положила В себе в спальні у Парижі Перед ліжком, наче килим.

О, як часто я босоніж Уночі стояв на темнім Покритті земнім героя,

Чорній шкурі з Атта ТроляІ

І тоді в глибокім смутку Шіллера слова я думав:

«Хто повік не вмре у пісні,

Той в житті загинуть мусить!»

XXVI

Як же Мумма? Ох, і Мумма Жінка теж! її імення — Нетривалість! всі жінки Не тривкіш від порцеляни.

Як славетную дружину В неї доля одібрала,—

З жалю Мумма не умерла,

Не загинула від туги.

Навпаки, життям веселим Утішалась, танцювала,

Як і перше, при громаді,

Щоб здобути марну славу.

І становище поважне, Забезпечення про старість Здобула собі нарешті У Jardin des Plantes 1 в Парижі.

Того тижня у неділю Я водив туди Жюльєтту, Показав їй там натуру,

Різні звірі та ростини,

І жирафу, й кедр ліванський,

І верблюда-дромадера,

Золотих фазанів, зебру.

Так провадячи розмову,

Ми вкінці застановились Край окопаної ями,

Де ведмеді проживали,—

Боже правий, що я вглядів!

Кремезний ведмідь пустині Із Сибіру, сніжно-білий,

Надто любе залицяння До ведмедиці провадив.