Читати книгу - "Огненний змій"

Пантелеймон Куліш

(1819-1897)

Пантелеймон Куліш написав чимало казок і фантастичних оповідань на фольклорній основі. Повість «Огненний змій» — це єдина спроба створити фантастичний твір великого обсягу. Надрукувавши її в другій книзі альманаху «Киевлянин» у 1841 році, Куліш дав таке визначення жанру: «Повість за народними переказами». Дослідник В. Петров писав: «Це досить точне визначення даного твору: справді, оповідання складено з народних переказів, вставних епізодів, окремих казок, легенд і творів, що здебільша з основною фабулою зовсім не пов’язані. Народна легенда для нього більше важить, ніж белетристичне, повістярське її опрацювання. Повістярська фабула для Куліша — це навмисний прийом, вигаданий спосіб збити в якусь приблизну цілість різноманітні окремі народні легенди й перекази». «Огненний змій» написаний російською мовою і тричі перекладався українською. Вперше Ксенофонтом Климовичем у журналі «Вечорниці» (1862, № 20-26), вдруге — М. Зеровим, і був опублікований видавництвом «Сяйво» під назвою «Огняний змій». Для видання «Твори Пантелеймона Куліша» (Харків — Київ, ДВУ, 1930) повість переклав Євген Кирилюк. За цим виданням і подається вона.

ОГНЕННИЙ ЗМІЙ

(Повість з народніх переказів)

Частина перша

Дзвенить, гуде на весь Київ величезний дзвін Печерської Лаври. Сонце стоїть на заході. Навколо все ясно й урочисто. Рябіє в очах розписане чоло величезної церкви: леліють скалками проміння численні її бані, і затуманеному блиском зорові здаються зубцями величезної золотої корони, що вінчає священну твердиню. Паперть рясно вкрили люди: тут були й булгари в обшитих галуном лейбиках; і молдовани з повновидими своїми куконами, і наша Північна Русь з найдальших губерень, і наші українці з підголеними чупринами та спущеними донизу вусами. Всі ці люди сиділи в холодку дерев і ходили по паперті тісними купами, немов кожен з них боявся загубитися в натовпі прочан; і тільки один високий парубок у синьому жупані, підперезаний старовинним мережчатим поясом, стояв собі віддалік самотньо і здавався сиротою між дзизкучим роєм людей. Нещодавно він скінчив своє чумакування й змінив дьогтяну сорочку на синій жупан і простий очкур на широкий пояс. Вертаючись додому, він зайшов дорогою до Києва, щоб поклонитися святим місцям і подякувати богові за щасливий успіх в торгівлі. Вже він обійшов увесь Київ: був і в Михайлівському манастирі, був і в Софійському, ходив не раз і по печерах і надивився на картину, на якій намальовано душу, що блукала по митарствах. Дивним йому здавалося святе місто зі своїми золотоверхими церквами й дзвіницями, зі своїми ненаглядними горами й долинами. Але повсякчасний рух і гармидер, в які він раптом попав після минулого тихого життя, скоро йому надокучили; він придививсь усьому, від чого йому спочатку очі розбігались, і тепер стояв серед говіркого натовпу задумливий і сумний, немов у широкому степу при дорозі, коли чумацька валка, спинившись, готує вечерю, коли сутеніє, і ключі журавлів та диких качок, що летять рожевим небом, немов вказують шлях на батьківщину. Враз обличчя його пожвавішало; він уп’яв очі на один бік — дивився й сам собі не вірив.

Повз його йшла дівчина краси чудесної, рум’яна як зоря, як рожевий, городній мак, повна, свіжа, молода й здорова. Керсетка з яскравого малинового оксамиту так добре обіймала стрункий стан її, що інший фертик, подивившись на нього, втратив би охоту чаруватися з вузеньких, худих корсажів своїх божків. Біла як сніг сорочка чудесно відтіняла ніжне тіло на викоті керсетки, і пишно вишиті везерунками рукави, як лебедині крила, справляли дивне вражіння; а пов’язані на голові барвисті стрічки разом з садовими квітами, перевитими барвінком, створили пишну корону над свіжим чолом і маяли позаду своїми кінцями, як широкою веселкою.

Поруч неї йшов дід знакомитої вроди: сиву чуприну його вітер закинув назад; червоне лице з навислими бровами й білими вусами, з різкими зморшками носило знак старосвітських українських облич. Воно не було старезне; але, вдивившись в глибокі зморшки високого лоба, що лежали овально над широкими сивими бровами, у виразі віщих очей, колись метких, звиклих стежити в широкому степу татарина — можна було налічити йому багато десятків років. Старий ішов повільно, але не відставав від дівчини; немов роздумуючи, ступав він великими кроками по стародавньому камінню, черкаючи їх широкими підковами і, може, забираючи останні сліди насипу з мовчазних і нікому не помітних надгробків, покладених у ряді звичайних плит.

Парубок у синьому жупані й сам не помітив, як опинився біля старого й чудової дівчини, і хотів уже почати з ними розмову, як ураз задзвонили в усі дзвони, й люди, що були на паперті, стовпились коло входу й посунули до церкви. Парубок не відставав, проте, від старого й його супутниці; і й той час, коли правили вечірню, коли прочани, щиро молячись, сповняли побожним шепотом церкву, він, може, вперше в житті, був неуважний до церковної відправи: він бачив тільки чудову дівчину в стрічках; він не спускав очей з жарких її уст, що шепотіли молитви, з чорних очей, що дивились на образи з виразом, властивим тільки дітям та істотам невинним, створеним для кохання. «Про що вона молиться? Як би мені хотілося знати, що в неї на думці!.. Хоч би вона поглянула на мене: я, здається, в очах пізнав би її душу…»

І раптом дівчина, немов щоб догодити його бажанню, поглянула на нього і, зустрівши його незвичайне, піднесене обличчя, в якому кожна жилка промовляла, зустрівши його живі очі, повернені на неї з подивом, спустилася додолу й почервоніла, сама не знаючи від чого. Але погляд її пройняв душу парубка; він ураз почув, як гаряча кров підкотилася до його серця, і воно затріпотіло так прудко, що він мимоволі приклав руку до грудей. «Ну, — подумав він, — це ж певно та сужена, що її, як казала небіжка тітка, ні городами не минеш, ні конем не об’їдеш!.. Ой, як гаряче на серці! Отже, правда, що сужена одним поглядом запалить кров і усмішкою зведе з розуму… Так, це вона, це саме вона повинна бути!» І він вирішив неодмінно, тільки скінчиться вечірня, розпитати в старого, звідки вони.

Ось кінчається відправа. Люди висипали з церкви гучливим натовпом, як бджоли з вулика; дехто повертався додому, дехто розійшовся по паперті. Серце йому нерівно колотилося, коли він підійшов до сивого старого, зняв перед ним шапку й вклонився. Старий і собі підсунув вище шапку й віддарував йому поклін.

— З якої ви, дідусю, місцевости? — спитав парубок і ледве не скрикнув від здивовання й радости, довідавшись, що вони