Читати книгу - "Навіжені в Перу"

Через двадцять чотири години після опублікування прийнятої постанови мій телефон аж плавився від дзвінків. Один за одним переді мною вирисовувалися проекти елітних готелів, дорогих ресторанів, новітніх висотних будинків, торговельних центрів та офісів. Ціни на земельні наділи зірвались з цепу і помчали угору, наче ракети після вдалого старту, однак… землю не поспішали купувати. Справа в тому, що двісті тисяч американських доларів — насправді не така вже й велика сума для такого масштабного будівництва, а тому, поки не почнуться реальні роботи, ніхто не мав ані найменшого бажання ризикувати, вкладаючи значні кошти у такий фантастичний і химерний проект…

7

За кілька днів я, Тьомик та Маруся зібрались у номері готелю на нараду. Окрім нас, у кімнаті сиділо двоє запрацьованих і тупуватих на вигляд перуанських чоловіків. Звали їх Дженаро Модесто та Мауріціо Хернен, і це я привів їх з собою.

— Радіти нам рано, — стримано почав я. — Ми виграли бій, однак війна все ще триває. Як ви розумієте, нам потрібно щонайшвидше відбити свої бабки, аби повернути кредит.

— Хіба землю не розкуповують? — поцікавилась білявка, тримаючи в руці яблуко і наче роздумуючи, їсти його чи ні.

— За вчорашній день я відповів на півсотні дзвінків. Усі телефонують, цікавляться, однак ніхто поки ще не попросив підготувати йому договір купівлі-продажу.

Артем безтурботно хмикнув, сліпо вірячи у мою щасливу зірку:

— Розказуй, що ти надумав, Максе.

— Ми можемо посивіти, дожидаючись початку прокладання залізниці, — розважливо мовив я, як завше сповнений відчуття власної вищості. — А тому нам слід самим почати будівництво Деліріона, тим самим подавши приклад іншим.

— Почати будувати місто?! — в один голос вигукнули мій напарник і його подруга.

— Так, — підтвердив я, — для початку наймемо кілька бригад копачів і почнемо рити ями під фундаменти головного кварталу. Насправді ми лиш імітуватимемо спорудження міста. Все, що від нас вимагається, — це здійняти типовий для всіх будівельних майданчиків рейвах та шарварок, створюючи видимість запеклих робіт, — я замовк на мить і продовжив уже іспанською, сівши впівоберта до перуанців: — Я взяв на роботу ось цих двох досвідчених і висококваліфікованих бригадирів. Познайомтесь: їх звуть Дженаро Модесто та Мауріціо Хернен, і вони допомагатимуть нам на будівництві.

Опецькуваті мужички ніяково підвелись і вклонилися.

— Слухай, чувак, — стурбовано перебив мене Тьомик українською, — а за чиї гроші ми наймемо бригади? Ми ж усе до копійки вгатили в землю під Деліріоном.

— За державні! — задоволений власною винахідливістю, випалив я. — Ми виплачуватимемо зарплатню робітникам з державного асигнування. Хіба це не справедливо? Потому, щойно столичні будівельні корпорації пересвідчаться, що будівництво почалось, ми «сплавляємо» всі наділи по найвищій ціні і мерщій драпаємо куди-небудь у гори до Чилі чи в Аргентину.

— Бачиш? — мій товариш штрикнув білявку під бік і з гордістю показав на мене. — Він просто гуру в великому бізнесі.

— Отож ми з тобою, Тьомо, вирушаємо в пустелю і починаємо роботи, — підводжу підсумок, — а ти, Марусько, лишаєшся в Лімі і сповіщатимеш мене про всі перипетії під час виділення коштів, підозрюю, це може зайняти трохи часу. Питання є?

— Питань нема! — хвацько рубонув мій напарник.

— Тоді до праці! Наші мільйони чекають на нас!

Я по-діловому потиснув дівчині руку, Тьомик пристрасно її обійняв і чмокнув, і ми розійшлись, аби довести до логічного кінця мою конгеніальну аферу.

8

Рано вранці наступного дня Дженаро, Мауріціо, Артем та я на старенькому джипі «Suzuki» об’їжджали хутори довкола Деліріона, наймаючи копачів. Як це не прикро, але грошей у нас не було ні копійки — заледве вистачило на бензин. Відповідно — завдатків ми не давали. Втім, чутки про «новобудову століття» напрочуд швидко докотились навіть у таку глушину, як пустеля Наска: довколишні селяни пронюхали, що фінансування уже схвалено Конгресом, а тому з легкістю вірили нам на слово, погоджуючись почати працювати без авансу. Свою роль відіграв також той факт, що можливість заробити добрі гроші у цих місцях трапляється ой як не часто, тож мені практично не доводилось користуватися власним красномовством, аби рекрутувати найбільш витривалих перуанців.

Через два дні ми набрали достатньо людей і сформували шість бригад, кожна з яких налічувала по 16–20 робітників. Опісля Тьомика офіційно представили всім у якості головного архітектора Деліріона, а Дженаро Модесто та Мауріціо Хернена привселюдно назначили його заступниками. Наші польові бригадири, як і решта перуанців, поки що служили за «спасибі». Щоправда, поділивши між собою робітників, вони з гордістю усвідомили, що у підпорядкуванні кожного з них знаходиться аж по півсотні людей, а тому на перших порах навіть не заїкалися про платню.

Вже наступного ранку наша хвацька будівельна ватага взялася до праці. На ділянці, котру відвели під діловий центр Деліріона, я власноруч розмітив кілька головних будівель згідно із затвердженим конгресменами генпланом. Затим ми притарабанили з найближчого села пузатого католицького священика і здійснили коротеньку церемонію «відкриття і заснування міста», під час якої я, як неофіційний представник влади, виголосив шпарку промову. І тоді — робота закипіла!

Того ж дня від Марусі надійшло перше смс- повідомлення:

«Асигнування виділили. Конгрес формує комісію, яка контролюватиме розподіл коштів».

Я, не зволікаючи, відгукнувся:

«Чудово! Тримай нас у курсі подій. Дай знати, як тільки можна буде отримати гроші на фундаменти Деліріона. Ми почали роботи. Селюки поки що копають за „спасибі“:)».

У договорах, які ми пропонували всім найманим робітникам, значилося, що оплата праці проводитиметься щотижня відповідно до об’єму закінчених робіт. Крім того, ми зобов’язувались забезпечувати перуанців триразовим харчуванням та дахом над головою. Облаштувати поганенький табір для копачів ми з напарником ще подужали, вибехкавши його власноруч зі старих залізничних вагонів та різних підручних матеріалів, а от із харчуванням вийшло складніше. Грошей на закупівлю продуктів просто не було. Якщо не рахувати знаменитої повісті про ватагу голодних євреїв, котрі сорок років без діла вешталися Аравійською пустелею, світова історія не знає випадків, коли хто-небудь зміг би з нічого наситити ораву чисельністю у двісті чоловік посеред справдешньої пустелі.

Хай там як, на перших порах навіть це питання вдалося з легкістю вирішити. Я виступив перед селянами з доповіддю, ще раз роз’яснивши, що асигнування поки що не надійшло зі столиці, проте гроші мають нагрянути з дня на день. Я попрохав їх на даному етапі робіт брати харчування із власних домівок або ж скинутись гуртом, закупити достатньо продуктів і вибрати з-поміж себе постійних кухарів. Я пишномовно пообіцяв компенсувати ці малоприємні і незаплановані витрати хорошою надбавкою до зарплатні. Копачі порадились поміж собою і, певна річ, відповіли згодою. Робота тривала!