Читати книгу - "Навіжені в Перу"

class="p1">Незабаром від Марусі прийшло нове, щоправда, цього разу не вельми втішне повідомлення, в якому йшлося про затримку з виплатами.

«Максе, привіт! Конгрес надумав заснувати державне акціонерне товариство — „Ferrocarril Delirion Pacifico Inc.“[35], яке опікуватиметься будівництвом Всі питання, що стосуються Деліріона чи залізниці, віднині вирішуватимуться не напряму з підрядчиками, а тільки через цю організацію».

«Коли будуть гроші?» — нетерпляче відстукав я по клавішах.

Через кілька хвилин телефон пікнув, оповістивши мене, що надійшла відповідь.

«Я говорила з новопризначеними директорами. Просять почекати. Кажуть, що зараз облаштовують офіс. Коли заведуть бухгалтерію, обіцяють відразу заплатити».

Цілих три дні наша білявка не відправляла жодної звісточки…

Добігав до кінця другий тиждень відтоді, як почалось риття ровів під фундаменти. Перуанці ремствували, але поки що терпляче копалися в землі. Кілька разів робітники посилали до мене делегатів, котрі понуро скаржилися на безгрошів’я і випрохували заплатити їм хоч що-небудь, однак я щоразу уламував їх ще трохи почекати, пред’являючи для певності цілу купу завірених державними печатями паперів.

— Для хвилювань немає абсолютно ніяких підстав, — запевняв я, — гроші от-от надійдуть.

Врешті-решт я не втерпів і черкнув кучерявці першим:

«Марусько, чому мовчиш?! Які новини?»

Дівчина відписала не відразу.

«Поки що ніяких. Триває звичайна канцелярська тяганина. Обіцяють, що гроші надійдуть з дня на день».

«До біса цих бюрократів. Спробуй напряму через банк. Ми ж не вимагаємо нічого незаконного!»

«Як ти це уявляєш: напряму через банк?!!»

Я розсердився:

«Не знаю! Вигадай що-небудь! Спробуй нарити компромат на якогось клерка із банку й „розкрути“ його».

В напруженому очікуванні минув ще один тиждень. Я силкувався не виходити з бригадирського вагончика без нагальної на те потреби, оскільки повсюди наражався на голодні й розлючені погляди копачів, котрі не віщували нічого хорошого. Перуанці щодень більше знесилювались, виснажувались, усихали, а разом з утомою розпалювалися їхня злоба та роздратованість. У таборі почастішали бійки та дрібні крадіжки. Їжа гіршала — селяни просто шкодували гроші на закупівлю нормальних харчів.

На двадцять другий день перуанці не витерпіли і оголосили страйк, відмовляючись копати далі, якщо їм негайно не сплатять усе до копійки. На той час ми з Тьомиком заборгували їм трохи більше дванадцяти тисяч доларів (враховуючи обіцяну компенсацію за триразове харчування). Я не на жарт розтривожився, побоюючись, що інформація про заколот може просочитись у столицю, а це, по суті, означало б крах нашого плану по продажу землі. Довелось добрих дві години розпинатись перед селюками, закликавши на допомогу все своє красномовство, і переконувати їх вийти на роботу. Лиш обіцянка надалі платити вдвічі більше за кожен викопаний куб землі дозволила зам’яти інцидент і примусити перуанців поновити земляні роботи.

…Цілу годину після своєї блискучої промови я очунював у затінку за задньою стіною бригадирського вагончика, потягуючи віскі з фляжки на поясі. І саме в той момент, коли я майже прийшов до тями, зі столиці привалила звістка, котра остаточно доконала мене:

«Гроші зникли!!! — писала Маруся. — Максе, приїжджай негайно!»

І це було саме те, чого я найбільше боявся, — те, про що я потай роздумував уже не перший день, однак не наважувався собі в цьому відверто признатись.

— Завтра я відбуваю до столиці, — похмуро повідомив товаришеві, показавши йому Марусине смс.

Мій напарник зблід.

— Чувак, а що мені робити?

Я здригнувся, безрадісно пробігши поглядом по вервечці похнюплених копачів, які трохи віддалік за спиною мого напарника вельми неохоче тюпали до ям.

— Не припиняй роботи. Що б не трапилось, селюки повинні копати. Якщо який-небудь агент зі столиці пронюхає, що на будівельному майданчику почалися проблеми і спорудження Деліріона припинилось, по суті, так і не розпочавшись, це розжене всіх інвесторів. Жодна будівельна компанія не ризикне вкладати гроші в цей проект, і ми… ми тоді вилетимо в трубу, чувак…

При цих словах мій компаньйон побілів ще дужче…

На світанні наступного дня, стараючись не привертати нічиєї уваги, я вислизнув із табору і чимдуж помчав до траси — ловити попутку до найближчого села, в якому зможу пересісти на рейсовий автобус до Ліми.

У цей час шість бригад робітників, поки що не отримавши від нас ні сентимо, тихо скімлячи й нарікаючи, докопували яму під двадцять шостий фундамент…

9

— Ти порадив мені витиснути зарплатню для ваших копачів напряму через банк, і я вирішила спробувати, — пояснювала Маруся, поквапливо тупцяючи слідом за мною по людному проспекті в центрі Ліми.

Я уважно слухав її, похмуро встромивши руки в кишені, від нетерплячки постійно вириваючись на крок уперед. Від незвички елегантні лаковані туфлі видавалися мені витонченими апаратами для тортур (останні кілька тижнів я ходив у звичайнісіньких шльопках). Цокання підборів на колоніальній бруківці також дратувало. Мені повсякчас здавалося, що на мене витріщаються всі пішоходи на вулиці.

— Я вишукала одного слинявого клерка і без особливих проблем заморочила йому голову, розказуючи про те, як втомилась від перуанської бюрократії, натякала, що він може ощасливити мене, хоч якось підсобивши з виділенням коштів на фундаменти. Ну він і ощасливив… — захекавшись, лопотіла дівчина. — Найперше, що мені вдалося дізнатись: асигнування у повному обсязі практично відразу після резолюції Конгресу надійшло на рахунок у банку. Гроші, певна річ, належали державі й мали конкретне цільове призначення, а тому банк міг видавати їх винятково на покриття витрат, пов’язаних з проектом залізниці чи Деліріона. Керівництво банку навіть призначило спеціального комісара, котрий мав незалежно від можновладців слідкувати за використанням коштів. А проте за кілька днів надійшов урядовий указ про заснування акціонерного товариства «Ferrocarril Delirion Pacifico», і гроші на деякий час заморозили. Після того, як усі формальності владнали, раді директорів банку звеліли негайно перевести всю виділену казначейством суму на рахунок новоствореної корпорації, що й було беззаперечно виконано. Після цього… кошти просто щезли!

Я скреготнув зубами, однак продовжував протовплюватися вперед, розсуваючи ліктями численних туристів та столичних перуанців, котрі прогулювались на сонечку. Маруся зарум’янилася від швидкої ходьби та нервової напруги й виглядала розгубленою. Вона гадала, що вчинила щось не так, і через те, либонь, дуже боялася моєї реакції. Я проте чудово розумів, що цього разу кучерява красуня абсолютно ні в чому не винна.

— Клерк запевняв, що асигнування, щойно потрапивши на розрахунковий рахунок «Ferrocarril Delirion Pacifico», миттєво кудись випарувалось, — винувато лопотіла дівчина, — у той же час чоловік ручався, що його банк до цього не причетний.

— Професіонали… — журно видихнув я, змішавши у голосі безмежне розчарування з глибоко прихованим захопленням і тихою заздрістю.

— Хто професіонали?

Я зморщив носа, грубувато штовхнувши плечем чергового роззяву:

— Не зважай… У тебе все?