Читати книгу - "Я, «Побєда» і Берлін"

Аліса зайшла в кухню й почула, як за спиною клацнув замок.

— Старий блядун, — майже голосно сказала вона. Випила з чайника теплої кип'яченої води і впала на тахту, яка служила сидінням для обіднього столу і лежаком, коли хтось хотів подивитися тєлік у кухні. По тєліку йшла одна-єдина програма з місцевого телецентру. Постійні фільми із затертих відеокасет не відповідали вишуканому смаку кіноманів, яких тут майже не було. Мер цінував хороше телебачення, і тому в нього в місті була замаскована сателітарна антена. Аліса знайшла дистанційку, яка валялася на підлозі, і клацнула на ON. Тєлік моргнув і почав відтворювати якусь мелодраму, що їх мільйони ми пропускаємо повз увагу, але для Аліси то було ЩОСЬ. Вона була близько від цивілізації. Знову з'явилася НАДІЯ покинути цю закраїну. У дверях клацнув замок, і в кухню зайшов старий. Вона рефлекторно сховала голову під одіяло, але зразу ж вилізла, розуміючи, що то виглядало несерйозно.

— Ти не спала з ним? — у голосі старого було більше погрози, ніж охоти їй в чомусь допомогти.

— На щастя, нє!

— На твоє щастя, — виділяючи слова, промовив старий. — Яким робом ти попала на наш острів? — продовжив він.

Двома словами Аліса переказала свою історію аж до прогулянки під балконом його сина.

— Блядь, то була помилка. Ти приїхала сюди помилково. І то може бути останній трюк у твоєму житті.

— В чому річ? — відчуваючи, як блідне, спитала дівчина.

— Десять років тому на території станції знову стався вибух, але ситуація в країні зразу після революції не дозволяла відкрити це людям. Нова влада боялася паніки в країні, і Зону закрили. Всіх колишніх працівників закрили в «санаторіях» на території станції і від отриманої дози вони прожили недовго. Нас так само сюди заслали не за добрі справи. Мені світило п'ятнадцять років за махінації, і я дістав путівку сюди. Жінка втекла, і я гроблю тут себе разом із сином. Ми можемо прожити ще не більше трьох-чотирьох років. Радіація — дивна штука. Вона вбиває нечутно. Тому вирішили — на всіх тут присутніх, ну, ніби приречених, випробовувати різні медикаменти. Ніхто не знає правди. Крім трьох чоловік. А тепер — ще й крім тебе. Але твоя правда не вийде з тебе. Шкода, що хтось із раком легенів з таким самим прізвищем, як у тебе, буде продовжувати мучитися там, а ти підставлятимеш тут за нього свою невинну шкірку під уколи лаборантів.

Аліса знову пошкодувала про те, що залишила пістолет в руці Йога там, під машиною. Вона б не вагаючись висадила мозги з цього старого збоченого пінгвіна, який сцяв за свою шкіру навіть тут, сидячи по вуха в радіації і власному гімні. Від його розповіді їй стало зле, і вона вирвала просто на його такий теплий і домашній махровий халат.

— А так буде краще, — він витягнув з кишені балончик і пшикнув просто в лице Алісі. Вона затряслася в агонії і, захлинаючись власною блювотою, впала на підлогу. Через десять хвилин троє санітарів несли на носилках пластиковий мішок, в якому вона лежала. Нещасна, бідолашна дівчинка. Вона вбивала не тому, що в ній прокинувся інстинкт убивці, а тому, що зло переповнило її розум і вона не знала іншого способу з ним боротися, як просто викорінити назавжди. Зараз вона лежала в мішку для сміття і не знала, що би було з нею, якби вона викинула конверт з тумбочки у сміття.

Віталік лікувався тиждень. Він марив уночі. Його підключали до апаратів штучного дихання, збагачували азотом і киснем повітря, яке підводили до носа пластиковими трубками у палаті реанімації. Батько приходив до нього двічі на день. Перед роботою і після. Аж на дев'ятий день він підвівся на ліктях і сам попросив в медсестри їсти. У цій лікарні не треба було робити щось взамін того, що ти попросив. Тут було все, як назовні. Для білих. Взагалі, усі ці понти з платнею у вигляді насмішливих приколів взамін були придумані для простого люду, щоб не розслаблювався і не починав думати над непотрібними смертникам речами.

Батько прийшов близько шостої. Віталік сидів на ліжку, спустивши ноги в шльопках на лінолеумну підлогу.

— Мені подзвонили і сказали, що тобі краще.

— Де Аліса, тат? — не повертаючи до нього голови, спитав Лєший.

— Ти їв сьогодні? — вдаючи, що не чує, питався далі старий.

— Куда ти її дів? Скажи. Я вирубався, а ти її пустив у расход? На хера ти мені то робиш? Вона мене спасла, старий! Спасла! Вона завалила тих трьох козлів НА СМЕРТЬ! Застрілила, тату, щоб я їй поміг! Ти поняв? А я… а ти… підставив. Де вона? — істерика змінювалася плачем. Він обхопив лице руками і розплакався. Великий хлопака, широкий у плечах, покоцаний недавніми подіями, ревів, як другокласник, якого тільки що накопали в сраку і відібрали булочку, яку мама дала з'їсти на перерві.

— Ти малий долбєнь! Ану, закрий пащеку, бо я тобі розірву її сам. Якби вона лишилася в нас до ранку, ти б лікувався вже в іншій лікарні. На Павлівській, у Києві, а я на Лук'янівці чекав розприділення в Зону, але в іншу Зону — строгого режиму. Ти поняв, ублюдок сопливий? Закрий рот, мразь, і мовчи, бо підеш за нею. Вона в лабораторіях на фабриці, і ти вже не пізнаєш її і не побачиш ніколи, бо тобі то не треба. Ти поняв?

— Поняв, але ми з тобою — дві суки. Дві кончєні суки, тато.

Старий підняв руку і, затиснувши пальці в кулак, опустив її повільно, повернувся і вийшов. Через секунду зайшов до ординаторської й попросив сестру вколоти пацієнту снодійне, мовляв, хлопець буйний і мається. Йому ще треба поспати.

Віталіка виписали через три дні. Він розумів, що гиблий номер тут щось винюхувати. Люди, які працювали в лабораторіях, ніколи не контактували з жителями міста. То була стара армія спецслужб. Стара совкова закалка. Такі люди при будь-якій владі на вагу золота. Не підводять ніколи, як старий мерсовський дизель. їде, навіть на гімні. Без соляри. Був один варіант щось узнати, але то дуже ризиковано. У старого в шафі була копія картки, і по ідеї вона відкривала будь-які двері в будь-якому будинку міста. Він часто ходив з перевіркою по лабораторіях, бо на ньому висіла відповідальність за все, що відбувалося за стінами цих казематів. Картка-клон починала працювати тільки тоді, коли губився оригінал і автоматично стиралися його коди. Для того щоб зафіксувати втрату