Читати книгу - "Фараон"

з полудня до вечора, відчував, що йому паморочиться голова й тремтить усе тіло.

Потім прийшли посланці нижчих верств з дарами: купці принесли золото, янтар, привезені з чужих країв тканини, пахощі й плоди. За ними посунули банкіри й лихварі. Далі — архітектори з планами нових будівель і скульптори з моделями статуй та барельєфів, каменярі, гончарі, столяри й різьбарі, ковалі, ливарники, чинбарі, винороби, ткачі і навіть парасхіти, які розтинають тіла померлих.

Ще не скінчився цей похід поздоровників, як за ними потяглась ціла армія прохачів. Інваліди, офіцерські вдови й сироти домагалися пенсії, вельможі — двірських посад для своїх синів. Винахідники приносили проекти нових способів зрошення, лікарі — ліки проти всяких хвороб, ворожбити — гороскопи. Родичі в’язнів подавали прохання про зменшення кари або про помилування засуджених на смерть, хворі благали, щоб царевич доторкнувся до них або дав їм своєї слини.

Приходили також гарні жінки та матері вродливих дочок, хто покірно, а хто нав’язливо просячи, щоб царевич узяв їх до свого палацу. Деякі вихваляли свою цноту й таланти та визначали розмір винагороди, яку хотіли одержати.

За десять днів, протягом яких він щохвилини бачив нових людей, нові обличчя та вислуховував прохання, що їх задовольнити могли лише багатства цілого світу та всемогутність богів, — Рамзес зовсім знесилів. Він не міг спати, став такий нервовий, що його дратувало навіть дзижчання мухи, і часом не розумів, що йому кажуть.

Тут Гергор знову став йому в пригоді. Вельможам він звелів оголосити, що царевич більш не приймає відвідувачів, а проти простого люду, який усе чекав перед палацом, хоч йому вже кілька разів наказували розійтись, вислав загін нубійських воїнів з киями.

Їм було куди легше зробити своє діло, аніж Рамзесові задовольнити людську невситимість. Не минуло й години, як прохачі зникли з площі, мов туман од вітру, а декому ще кілька днів довелося класти примочки на голову чи на інші побиті місця.

Після цієї спроби здійснювати верховну владу царевич відчув глибоке презирство до людей і впав в апатію.

Два дні він пролежав на ложі, закинувши руки за голову й бездумно дивлячись у стелю. Царевича вже не дивувало, що його святість фараон цілі дні проводить в молитвах, але він не міг збагнути, яким чином Гергор може впоратися з такою силою справ, що, мов ураган, не тільки валять з ніг людину, але здатні навіть розчавити її.

«Як можна здійснювати свої плани, коли юрба прохачів пригнічує твою волю, придушує думки, випиває кров? За десять днів я вже хворий, а за рік, напевно, зовсім одурію… Тут годі думати про будь-які проекти, тут просто аби не збожеволіти…»

Рамзес був такий засмучений власною безпорадністю в ролі володаря, що викликав до себе Гергора й жалісним голосом розповів йому про свої турботи.

Досвідчений сановник з усмішкою вислухав скарги молодого стерничого державного корабля, а потім сказав:

— Чи знаєш ти, володарю, що цей величезний палац, в якому ми живемо, спорудив одним один будівничий, на ймення Сенебі, який до того ж умер раніше, ніж закінчили будову? Ти, мабуть, здогадуєшся, як цей безсмертний архітектор міг здійснити свій задум, ніколи не втомлюючись і завжди маючи добрий настрій.

— Цікаво — як?

— Бо він сам не робив усього: не тесав колод і каміння, не випалював цегли, не виносив її на риштування, не укладав і не цементував. Він тільки накреслив план, та навіть і в цьому мав помічників. А ти, царевичу, все хочеш зробити сам: і вислухати, і задовольнити всі прохання. Це над людські сили.

— А як же я міг робити інакше, коли між прохачами були невинно покарані або позбавлені заслуженої нагороди? Адже основою держави є справедливість, — відповів наступник трону.

— Скількох людей ти, царевичу, можеш вислухати за день, щоб не втомитись? — запитав Гергор.

— Ну… двадцятьох.

— Твоє щастя. Я вислуховую щонайбільше шістьох чи десятьох, і це не прохачі, а великі писарі, управителі й міністри. Кожен з них доповідає мені не про якісь незначні випадки, а лише про найважливіше, що діється у війську, в маєтках фараона, в судах, у номах, а також про релігійні справи та про зміни рівня Нілу. Вони тому не доповідають мені дрібниць, що кожен з них, перше ніж прийти до мене, мусив сам вислухати десять нижчих писарів. А кожен нижчий писар і управитель зібрав відомості від десятьох ще нижчих від себе, а ті й собі вислухали донесення ще десятьох дрібних урядовців.

Таким способом я і його святість, розмовляючи щодня лише з десятком людей, знаємо про найважливіші події, які сталися в сотні тисяч місць нашої країни і всього світу.

Дозорець, який стереже квартал в Мемфісі, бачить лише кілька будинків. Десятник знає цілу вулицю, сотник — дільницю міста, начальник — усе місто. А фараон стоїть над усіма, ніби на найвищому пілоні храму Пта, і бачить не тільки Мемфіс, але й інші міста: Сохем, Он, Херау, Турра, Тетауї, їхні околиці й частину західної пустелі.

З цієї височини його святість, щоправда, не помітить покривджених чи обійдених нагородою людей, але побачить юрбу робітників, які стоять без діла. Не завважить воїна в шинку, але дізнається, чи провадить муштру полк. Не добачить, що готує собі на обід якийсь селянин або міщанин, але вгледить пожежу, що почалася в дільниці.

Цей державний лад, — мовив, пожвавлюючись, Гергор, — наша слава й сила… Коли Снофру, один із фараонів першої династії, спитав жерця, який пам’ятник собі поставити, той відповів: «Обведи, володарю, на землі квадрат і поклади на ньому шість мільйонів битих каменів — це буде простий люд. Зверху поклади шістдесят тисяч обтесаних кам’яних брил — це будуть твої нижчі урядовці. На них поклади шість тисяч шліфованих брил — це будуть вищі урядовці. Зверх цього постав шістдесят плит, вкритих різьбою, — це будуть твої найближчі радники й полководці, а на вершині постав лише одну плиту з золотим зображенням сонця — це будеш ти сам».

Фараон Снофру так і зробив. Так постала найдавніша східчаста піраміда — правдивий образ нашої держави, — а вже від неї походять всі інші. Це непохитні будівлі, з вершини яких видно увесь світ і які дивуватимуть майбутні покоління.

В такому урядуванні, — вів далі міністр, — наша перевага над сусідами. Ефіопів було не менше, ніж нас. Проте їхній дар сам доглядав свою худобу, сам бив києм підданих, але не знав, скільки їх має, і не зумів зібрати їх докупи, коли туди вступило наше військо. Не було єдиної Ефіопії, а було лише велике,