Читати книгу - "Республіка Шкід"

Це була на рідкість сором'язлива і небалакуча особа. Коли його про щось питали, він відповідав «так» чи «ні» або просто мугикав щось і крутив головою.

— За що тебе пригнали? — спитав у нього Купець, коли новенький, замінивши домашній одяг на казенний, похмурий і насуплений, походжав по коридору.

Пантелєєв не відповів, сердито подивився на Купця і почервонів, як маленька дівчипка.

— За що, я кажу, пригнали до Шкіди? — повторив запитання Офенбах.

— Пригнали… значить, було за що, — ледь чутно пробурмотів новенький. Крім усього, він ще й гаркавив: замість «пригнали» казав «пгигнали».

Розговорити його було важко. Та ніхто й по пробував цим займатися. Звичайна особа, вирішили шкідці. Безбарвний якийсь. Навіть тупуватий. Здивувалися трохи, коли після звичайної перевірки знань новенького призначили відразу в четверте відділення. Але й у класі, на уроках, він теж нічим особливим себе не проявив: відповідав сяк-так, плутався; коли викликали до дошки, часто довго мовчав, червонів, а потім, не дивлячись на викладача, казав:

— Не пам'ятаю… забув.

Тільки на уроках російської мови він трохи жвавішав. Літературу він знав.

У Шкіді було заведено, що перші два тижні новачки, незалежно від їхньої поведінки, у відпустку не ходили. Але побачення з рідними дозволялися. Влітку ці побачення відбувалися на подвір'ї, в інші пори року — в Білому залі. У першу неділю новенького ніхто не провідав. Майже цілий день він терпляче простояв на площадці сходів біля великого вікна, що виходило на подвір'я. Видно було, що він дуже чекає на когось. Але до нього не прийшли.

Наступної неділі він уже не пішов на сходи, до вечора сидів у класі і читав книгу, яку взяв в бібліотеці — оповідання Леоніда Андрєєва.

Увечері, перед вечерею, коли вже поверталися відпускники, до класу зазирнув черговий:

— Пантелєєв, до тебе!

Пантелєєв схопився, почервонів, випустив книгу і, не стримуючи хвилювання, вибіг з класу.

У напівтемному передпокої, біля дверей кухні, стояла сумна заплакана жінка в якомусь траурному капелюшку і з нею кирпатенька дівчинка років десяти-одинадцяти. Черговий, який стояв з ключами біля вхідних дверей, бачив, як новенький, оглядаючись і ніяковіючи, поцілувався з матір'ю та сестрою і відразу ж потягнув їх у Білий зал. Там він повів їх у найдальший куток і посадив на лаву. І тоді шкідці, дивуючись, побачили, що новенький уміє не тільки розмовляти, а й сміятися. Два чи три рази, слухаючи матір, він голосно й уривчасто зареготав. Але, коли матір і сестра пішли, він одразу перетворився на похмурого й відлюдкуватого хлопця. Повернувшися до класу, він сів за парту й знову заглибився в книгу.

Хвилини через дві до його парти підійшов Горобець, який сидів у п'ятому розряді і тому не ходив у відпустку.

— Поїсти немає, га? — спитав він, запобігливо всміхаючись і зазираючи новенькому в обличчя.

Пантелєєв вийняв з парти шматок сірого пирога з капустою, відламав половину й дав Горобцеві. При цьому він нічого не сказав і навіть не відповів на усмішку. Це було образливо, і Горобець, прийнявши дар, не відчув ніякої вдячності.

♦

Може, новенький так і залишився б непомітною особою, коли б не подія, яка схвилювала й настроїла проти нього всю школу.

Майже одночасно з Пантелєєвим у Шкіді з'явилася ще одна особа. Її не було у списку вихованців, не належала вона й до стану халдеїв. Це була стара жінка, мати Вікмиксора, що приїхала до нього невідомо звідки й оселилася в його директорській квартирі. Ця бабуся була майже зовсім сліпа. Напевно, саме тому шкідці, як і кожен, зокрема могли бути і добрі, і чуйні, а в масі, як це завжди буває з дітьми, були безжалісні й жорстокі, прозвали бабу Совою. Сова була істота смирна. Вона рідко виходила за двері вікмиксорівської квартири. Тільки два-три рази на день шкідці бачили, як вона, хапаючися вільною рукою за стіну й за одвірки дверей, пробирається з якоюсь каструлькою або сковородою на кухню або з кухні. Якщо в цей час поблизу не було Вікмиксора та інших халдеїв, який-небудь шпінгалет з першого відділення, перебігаючи старій дорогу, кричав майже над самим її вухом:

— Сова повзе!.. Дю! Сова!..

Але стара була ще, певно, й глухувата. Не звертаючи уваги на ці дикі вигуки, з тихою усмішкою на сірому зморшкуватому обличчі вона продовжувала свою нелегку подорож.

І от одного разу по Шкіді пройшла чутка, що Сова смажить на кухні якісь незвичайні коржики. Це було наприкінці тижня, коли всі дома і запаси у хлопців вичерпувались і апетит ставав звірячий. Особливо розігрався апетит у щуплого Японця, який не мав родичів у Петрограді і жив тільки на казенному пайку та на доброхітних пожертвах товаришів.

Поки Сова з допомогою куховарки Марти священнодіяла коло плити, шкідці товпилися біля дверей кухні й ковтали слину.

— Оце-то смак! — лунали голодні заздрісні голоси.

— Ну й коржики!

— Шик-марс!

— Ай да Вітя! Смачно харчується…

А Японець геть розійшовся. Він забігав на кухню, жадібно втягуючи ніздрями смачний запах смаженого здобного тіста, і, потираючи руки, вибігав назад у коридор.

— Братки! Не можу! Помру! — заливався він. — На масельці! На вершковому! На натуральненькому!..

Потім знову біг на кухню, ставав за спиною Сови на одне коліно, здіймав до неба руки й кричав:

— Вікмиксор! Лукулл! Заздрю тобі! Помру! Півжиття за коржика.

Хлопці сміялись. Японець до землі вклонявся старій, яка нічого цього не бачила, і все блазнював.

— Найясніша мати! — кричав він. — Порфіроносна вдова! Схиляюся…

Зрештою Марта вигнала його.

Але Японець уже накрутив себе і не міг стримуватися.

Коли через десять хвилин Сова з'явилася в коридорі з блюдом паруючих коржиків у руках, він перший тихо підскочив до неї і так само тихо двома пальцями смикнув з блюда гарячий коржик. Для шкідців це було сигналом до дії. Слідом за Японцем до блюда метнулись Янкель, Циган, Горобець, а за ними й інші. Скрізь, де йшла бабуся — і в коридорі, і на сходах, і в Білому залі, — довгою вервечкою вишикувалися сірі безшумні тіні. Притримуючися лівою рукою за гладку алебастрову стіну, старенька повільно йшла по паркету Білого залу, і з кожним її кроком купа апетитних коржиків на голубому фаянсовому блюді танула. Коли Сова відчиняла двері в квартиру, на голубому блюді не лишилося нічого, окрім масних плям. А шкідці вже розбіглися по класах.

«У четвертому відділенні стояв нестримний регіт. Затихаючи в рот п'ятого чи шостого коржика і облизуючи жирні пальці, Японець на втіху товаришам показував, як Сова входить з порожнім блюдом у квартиру і