Читати книгу - "Борислав смiється"

а коли тiлько що мiг, то доносив їм, — звичайне, чоловiк уже привик, зжився…

Аж от якось так в пару мiсяцiв здибає мене Iїван та й каже:

— А знаєте, — каже, — Матiю, яка у нас з Мартою рада стала? Я цiкавий, що ви на то скажете?

— Ну, яка рада? — кажу. — Говори, яка?

— А така. Ми хочемо вiдтепер зачати дещо складати набiк iз зароблених грошей. Знаєте, лiто йде, чень троха лiпше будуть платити. То ми так урадили, що коби дещо троха прискладати грошей, уже хоть би чоловiк i тiснiше за той час жив, гий той каже, хоть би ремiнь на великопiстну пряжку пiдтягнув, але чень би то мож було… А знаете, в Тустановичах оден там продав би кусень грунту з хатою, — я вже говорив з ним. «Продам», — каже. Тре дати 250 ринських. Грунт гарний, дало би ся виторгувати на 200. А я би свою оде псю буду з тим клаптиком землi продав, — може би, було хоть 50 ринських. Чи як ви гадаєте?

— Та що, — кажу я, — як так, то й так. Дай вам боже щастя! Певно, що не зле би було вам вирватися з тої проклятої ями.

— Ба, — каже Iван, — не на тiм копець. Менi здаєся, що нам двоїм до осенi тяжко буде наскладати двiста ринських, — на то би тро зо два роки. А якби троє, як гадаєте, може би, борше?

Я видивився на него.

— Ну, — каже вiн, — що ж ви так дивитеся на мене? Ту проста рiч: пристаньте й ви до нас. Перейдiть до нашої хати жити, не будете потребувати платити окремо комiрне, та й їда нас менше винесе. Будемо робити разом, чень зложимо хоть що-то.

Виджу я, що хлопець розумно говорить, а ту ще чоловiка й самого знесла охота видобутися а тої западнi, а ще бiльше — їм допомогти, чим сила. Пристав я на тоту раду.

Зачали ми робити. Добре нам iде, тiшимося, що ось-ось перейдемо жити на своє. Iван звивався так, як той пискiр, сюди й туди, — рад би птахом вилетiти з Борислава. Робота того року була добра, — у нас грошей призбиралося ладних: i на грунт би стало, i ще дещо лишилося би на розгосподарювання. «Господи! — говорить, бувало, Iван вечерами. — Коби-то вже раз!» Але не знати, чи бог не судив му, бiдному, дiждатися виходу, чи лихi люди не дали!..

Дурницю ми одну зробили. Робили ми разом i не брали грошей вiд жида. «Йай, — кажемо, — у нього лежать, в єго касi безпечнiше, нiж у нас за пазухов, а в книжцi якраз записано на нас, то й сам чорт вiдтам не викусить». Так ми й зробили — брали лиш часом по кiлька шусток, щоби яко-тако продихати.

Минуло так лiто, ба й осiнь, ба й зима, — настали свята. По святах мали ми забиратися геть з Борислава. В цвiтну недiлю пiшов Iван до Тустанович, щоби довершити згоду, — таки на другий день мав дати тамтому чоловiковi завдаток, а як перейдемо вже до Тустанович, то мав дати му решту грошей. Пiшов мiй Iван. Змеркаєся — нема Iвана. «Ну, нiчо, — гадаємо собi, — може, там де на могоричi абощо». Але Марта якась неспокiйна весь день ходить, нудить, сама не знає чого. Нiч минула — нема Iвана. На роботу приходимо — вiн не приходить. Наставник Мортко питався мене, де вiн. Я му розповiв усе, а той ще крикнув:

— От, десь, драбуга, впився та й спить, а на роботу не йде!

Гадкую я сюди й туди, — де би Iван був? Вечором по роботi приходжу до хати — нема. Гадаю собi:

«Пiду по шинках, пошукаю, порозпитую». Заходжу до головного шинку, — там повно рiпникiв, — заздрiв я межи ними й Мортка, але котрi саме були знаком! рiпники, того не тямлю. Якiсь штири незнакомi, вже нiби п'янi, стоять насеред хати i спiвають: оден святовечiрньої, другий страстi, третiй пiдскоцької, а четвертий думки, ще й мене питаються, чи гарно пасує разом?

— Iдiть собi до чорта! — крикнув я на них. — Там будете акурат пасувати!

Вони до мене. Вчепилися, той за руку, той за полу, кличуть горiвки. Спересердя лигнув я душком кватирку. Вони в регiт, другу кличуть. Анi суди боже вiд них вiдпекатися. А ту бачу, що Мортко усе пiдморгує на них, дiстодiто: не випускайте з рук! Випив я другу кватирку. Зашумiло в головi, хата з людьми ходором заходила. Тямлю ще, що ввiйшли якiсь два знакомi рiпники, що-м з ними вiтався i частувався, — але кiлько вже намучив свою дурну стару голову, а не можу пригадати собi й досi, хто то такий був.

— А що ж тобi тото так доконечно треба знати? — перебив його оповiдання Андрусь.

— Ах, чи доконечно! Менi так, дурному, здаєся, що я через тото й справу програв!

— Що? Через тото? А то яким свiтом?

— Ба, послухай лишень! Я аж тепер, по невчасi, як зачав пригадувати собi все до крихiточки, що i як тодi було, аж тепер нагадав собi, що були якiсь два знакомi, лиш не знати котрi. Коби дiзнатися, були би зараз свiдки.

— Свiдки? Нащо? До чого?

— Послухай лишень! П'ю я, в шинку гамiр, а ту в ванкирi обiч хтось злупотiв склянкою, — мiй Мортко тiлько миг, побiг до ванкира. Чую: там говорять — Мортко потихо, а хтось другий голосно. Що за неволя! Якийсь знаємий голос, так як Iванiв! Знати, що п'яний, язиком путає, але голос єго. Я пруднувся до дверей ванкира i нехотячи потрутив одного з тих, що мене частували. Той гримнув собою до землi. Другi прискочили до мене.

— Гов, свату, гов! — ревуть, — Що бо ти людей тручаєш та розмiтуєш? Га?

— Та я нехотячи!

— Еге, нехотячи! — рипить один, — Знаємо ми таких!

В тiй хвилi створилися дверi ванкира i в дверях показався, — присяг би-м нинi, що показався мiй Iван, держачися за одвiрок. За ним стояв Мортко i держав го за плечi. Я знов пруднувся до него.

Але в тiй хвилi вiн щез, дверi заперлися, а один рiпник пiрвав мене за груди.

— Ану, я тебе, свату, нехотячи межи очi заїду, — крикнув вiн i як зацiдить мене межи очi, аж менi сто тисяч свiчок в очах заярiлося i все в головi перемiшалося. Тямлю ще тiлько, що-м одному вчепився в волосся i що другi обскочили мене, мов кати, i збили пiд ноги. Очевидна рiч, що вони були пiдмовленi, бо я їх анi не знав, не видав, анi не зробив їм