Читати книгу - "20 000 льє під водою"

зміїв. «Наутілус», незважаючи на свою швидкість, плив протягом кількох годин посеред цих тварин, що потрапляли в сіті у незліченній кількості. Серед них я впізнав дев’ять видів, яких д’Орбіньї вважав жителями Тихого океану.

Протягом цього переходу море безперестанно розгортало перед нами чудові видовища, різноманітячи їх до безконечності. Воно міняло свої декорації і обстановку сцени для нашої втіхи, і ми не тільки мали можливість милуватися картинами незвичайної краси, але могли ще проникати в найбільші таємниці океану.

Вдень 11 грудня я читав у великому салоні. Нед Ленд і Консель дивилися на яскраво освітлену воду у кришталеві вікна. «Наутілус» стояв нерухомо. Наповнивши свої резервуари, він тримався на глибині тисячі метрів у мало населених шарах океану, де тільки зрідка з’являються великі риби.

Я читав у цей час прекрасну книгу Жана Масе «Слуги шлунка» і насолоджувався дотепними виразами, коли Консель раптом перервав моє читання.

— Чи не завгодно панові підійти на хвилину до вікна? — сказав він якимсь дивним голосом.

— А що там сталося, Конселю?

— Нехай пан погляне.

Я підійшов, сперся ліктями на підвіконня і почав вдивлятися у вікно. Величезна чорна маса, освітлена яскравою електрикою, нерухомо висіла посеред вод. Я дивився на неї уважно, намагаючись узнати породу велетенської китоподібної тварини. Раптом у мене промайнула думка.

— Корабель! — вигукнув я.

— Так, — сказав канадець, — корабель, що зазнав аварії і пішов прямо на дно!

Нед Ленд не помилявся. Перед нами був корабель, обрізані ванти якого ще висіли на бортах. Корпус його, здавалося, був ще в доброму стані: катастрофа, очевидно сталася кілька годин тому. Три обрубки, які підносилися над палубою ледве на два фути, показували, що корабель у боротьбі за життя мусив пожертвувати щоглами. Але, накренившись, наповнився водою і лежав тепер на лівому боці. Сумно було дивитися на цей корабель, що потонув, а ще сумніше було бачити його палубу, на якій лежало кілька трупів, прив’язаних вірьовками. Я нарахував чотирьох чоловіків, один з яких стояв біля стерна, і жінку, що тримала дитину на руках, висунувшись наполовину з люка. Ця жінка була молода. Я роздивився при яскравому світлі прожектора «Наутілуса» риси її обличчя, які вода ще не встигла спотворити. Останнім зусиллям вона підняла над головою дитину; бідна крихітка рукою обнімала шию матері. Обличчя чотирьох моряків, які робили останні зусилля, щоб розв’язати вірьовки, що обплутували їх, були спотворені конвульсіями і здавалися мені жахливими. Один з них, стерничий, більш спокійний, з обличчям ясним і суворим, з посивілим волоссям, стискуючи рукою штурвал, здавалося, ще управляв рештками свого трищоглового корабля в глибинах океану.

Яка сцена! Ми стояли занімілі, схвильовані цією картиною катастрофи, сфотографованої, так би мовити, в її останні хвилини. І я вже бачив, як наближалися величезні акули з вогняними очима, притягувані запахом людського тіла.

Тим часом «Наутілус» обійшов навколо потонулого корабля, і я встиг прочитати на його кормі напис:

«ФЛОРІДА». ЗУНДЕРЛАНД.

РОЗДІЛ XIX

Ванікоро

Це жахливе видовище було першим з ряду морських катастроф, які «Наутілус» повинен був зустріти на своєму шляху. З тих пір як він пропливав частіше відвідувані моря, ми не рідко бачили гниючі у воді корпуси кораблів, що зазнали катастрофи, а глибше знаходилися гармати, ядра, якорі, ланцюги і тисячі інших залізних предметів, які поїдала ржа.

Ми по-старому жили ніби ізольовані на «Наутілусі», який продовжував своє плавання. 11 грудня ми побачили архіпелаг Паумоту, названий Бугенвілем у свій час «Небезпечною групою островів». Він простягся на п’ятсот льє з південного сходу на північний захід, між 13°30΄ та 23° 50΄ південної широти і 125°30΄ та 151°30΄ західної довготи, від острова Дюсі до острова Лазарєва. Цей архіпелаг займає поверхню в триста сімдесят квадратних льє і складається з шістдесяти груп островів, серед яких є група Гамб’є, що перебуває під протекторатом Франції. Острови ці — коралові. Внаслідок повільної, але невтомної роботи поліпів вони весь час піднімаються з води і рано чи пізно з’єднаються між собою. Потім цей новий острів з’єднається з сусідніми архіпелагами, і п’ятий материк простягнеться під Нової Зеландії та Нової Каледонії до Маркізьких островів.

Того дня, коли я розгорнув цю теорію перед капітаном Немо, він відповів мені холодно:

— Земля потребує не нових континентів, а нових людей!

Під час свого плавання «Наутілус» випадково підійшов до острова Клермон-Тоннера, одного з найцікавіших у групі островів, відкритих 1822 року капітаном «Мінерви» Беллем. Завдяки цьому я зміг тоді вивчити колонії мадрепор, яким зобов’язані своїм походженням острови цього океану.

Мадрепори, яких не слід змішувати з коралами, являють собою живу тканину, вкриту вапняковою корою. Видозміни в її структурі дали Мільн-Едвардсові, моєму славетному вчителеві, підставу поділити їх на п’ять класів. Ці мікроскопічні істоти, що виділяють речовину, з якої утворюються поліпняки, живуть мільярдами в своїх комірках. З відкладуваного ними вапна виникають скелі, підводні рифи, острівці й острови. Тут вони утворюють вапнякове кільце, що оточує лагуну, тобто маленьке внутрішнє озеро, яке з’єднується з морем через підводні тріщини. Там споруджують бар’єри з рифів, схожі на ті, які обрамляють береги Нової Каледонії і різних островів Паумоту. В інших місцях, як, наприклад, на островах Товариства і Маврикія, будують зубчасті рифи, високі стрімкі стіни, біля яких глибина океану дуже значна.

Ми пливли на відстані лише кількох кабельтових од крутих берегів острова Клермон-Тоннера, і я захоплювався величезною роботою, здійсненою мікроскопічними будівниками. Ці стіни були збудовані мадрепорами, відомими під ім’ям міллепор, поріт, астрей і меандрін. Названі поліпи розвиваються переважно поблизу поверхні моря, а його бурхливих хвилях, і, значить, починають свої будівлі зверху, а потім потроху опускають їх донизу разом з уламками, які їх підтримують. Так принаймні пояснює теорія Дарвіна[44] утворення коралових островів. Ця теорія, на мою думку, правдоподібніша за ту, яка твердить, що для роботи мадрепор основою служать вершини гір або вулканів, які знаходяться на кілька футів нижче від рівня моря.

Я міг добре роздивитися ці дивовижні стіни, бо вони, як показало вимірювання, опускалися прямовисно до трьохсот метрів у глибину, і наше електричне освітлення надавало сяючій вапняковій масі незвичайно яскравого блиску.

Одного разу Консель запитав мене, скільки часу потрібно для спорудження таких колосальних бар’єрів. Відповідаючи йому, я дуже здивував його, коли сказав, що, за підрахунками вчених, висота стіни за сто років збільшується на одну восьму дюйма.

— Отже, щоб збудувати ці стіни, — сказав він мені, — потрібно було…

— Сто дев’яносто дві тисячі років, мій добрий Конселю[45]. Виходить, що біблія надто омолодила Землю. А втім, біблейські твердження стають ще менш достовірними, якщо