Читати книгу - "Причепа"

торгував худобою, а його жінка була перекупкою, як жидівка. А вже наші поляки, наші знайомі сусіди-дідичи всі одкаснуться од тебе, не приймугь тебе за рівню…

Всі почервоніли. Зося сиділа червона, як жар. В очах Люцини засвітився гнів, в очах в Рузі виступили сльози. Батько сидів засмучений…

- І бог святий знає, чому воно нам не ведеться! - говорив далі батько. - Здається, вже нам от і жених трапився, і гарний, і розумний, і моторний, і навіть вчився трохи в університеті, а все-таки справа йде якось не по-людській! Молода ти дуже, кохана Зосю! І не знаю я, чи розумієш ти, як себе поставити в твоїй новій сім'ї, в твоєму новому житті!

Батько похнюпив голову. Всі мовчали.

- Ти католичка, - говорив батько далі, - але ваших дітей похрестять по-московській. - Знаю, папочко, - відказала Зося. - Але під московською покривкою можна розвернути щиро-польський дух. Моя сім'я, тату, буде польська, як би її там не охрестили.

- Ти розумна дитина, хоч і молоденька, - сказав батько, цілуючи її в чоло. - А поки що ти переверни Якима на поляка. Він обмоскалився в школі, базікає по-московській, вдає з себе ніби москаля. Але все те дурниця! Українську вдачу я добре постеріг. Все це москальство лежить на їх, як на волі сідло; все те - вовча шкура, котра ніяк не приросте до українського тіла. Тільки роби діло помалесеньку, потихесеньку, щоб він не розшолопав; бо як розчовпе, так тоді пропаще діло! Мужик - то вже гадюка, як кажуть жидки! З письменними дурнями багато легша справа!

- Цю справу, папочко, зоставте здатності жіночій, нашому хисту, - промовила Зося.

- О польська женщина! - додала Люцина, підіймаючи вгору свої гарні очі, - чого вона не зробить! чого вона не досягне ласкою, підлесливістю й коханням!

- З батьками Якимовими тобі треба обходитись ласкаво, не дуже гордувати ними, - навчав батько, - не змагайсь з ними, нічого не вимагай зайвого, навіть не справдовуйся, бо старий цього не любить. Це запекла людина.

- Мій боже! - крикнула Люцина. - Та вони ж мужики! та в їх же збираються родичі, гості такі ж прості, як і вони! Та вони ж п'ють горілку! Велика твоя жертва, Зосю!

- А хіба ж і ми не п'ємо горілки? - сказав батько. - Хто її на світі не п'є. Її п'ють і пани, й мужики, і царі, і князі, і біскупи: це світова річ.

- Ти, Зосю, не живи вкупі з старими, - радила Рузя. - Я, на твоєму місці, зараз би одрізнилась од їх: найняла б собі гарнісіньку, малісіньку квартиру, з гарним садочком, і жила б там собі, а старих я покинула б таки зараз.

- І втратила б спадщину, - одказала рівним голосом Зося. - Од гостей Леміщиних можна будлі-де сховатись, а тим-часом колись прийде й мій час.

Зося вже давно збудувала в своїх думках план прийдешнього життя з Лемішковським. Облишити чоловіка і свою сім'ю, загарбати спадок од старого Лемішки, перевести все на чисті гроші, потім їхати в Київ або до Одеси і шукати в великому місті будлі-якої служби своєму чоловікові - то був її план! Вже їй уявлялась прийдешність щасливого життя в великому місті; вже вона ніби бачила перед собою багатий салон з багатою мебіллю, критою оксамитом, бали, театр, оперу, баскі коні, пишне убрання, до котрого такі охочі польки. Не маючи потреби в жадній пораді, вона трохи не сміялась з батька, з сестер, котрі наводили її, молоденьку, на добру путь.

Тим часом, як сім'я Пшепшинських переводила на гроші Леміщину маєтність і бажала якнайшвидше заспівати йому «Вічную пам'ять», - того ж вечора в Лемішки йшла така ж цікава розмова.

- А що, тату й мамо! - промовив Яким до старих, - благословіть мені під вінець стати. Я хочу сватів слати.

- До кого, сину? - спитала мати.

- До Зосі, найменшої дочки нашого станового.

- Я вгадувала те давно, отже і вгадала! - сказала весело мати. - Кращої од неї нема на цілісіньке місто, та й не тільки на одно наше місто!

- Стара, стара! ти й досі з молодою головою, як я бачу! - промовив неласкаве Лемішка.

Його понуре лице, насуплені брови, низький і тихий голос зараз дали знати, що батькові не подобається таке сватання.

- Чого там тобі «стара»!? - крикнула Леміщиха. - А яка тобі недогода в Зосі?

- Як її звуть? - спитав Лемішка, підіймаючи один край рота.

- Зося, - одказав син твердо.

- Який же піп дав їй таке химерне імення? - опитав батько.

- Та вже ж не православний піп хрестив її, коли вона зветься Зося. Але що мені до того, коли я її люблю?..

- То ти й справді її любиш і хочеш оженитись з нею? Я думав, ти жартуєш.

- Ні, тату, не жартую, бо вже питав її про ту справу і вона мені дала слово.

- Чому б пак і не дати… Гм!.. - одказав ледве чутним голосом Лемішка, потім устав з місця і, взявшись за потилицю, став никати од кутка до кутка. - То був нещасливий, важкий день, коли я тебе оддав до школи! - додав він потім згодом якось сумно.

- Чого ж, тату? - спитав син. - Хиба ви жалкуєте, що я чоловіком став?

- А ми ж хіба вже й не люди? - гримнув батько на сина, піднявши голову. - А чи ти знаєш, що в твого тестенька Пшепшинського довгів на ціле місто? Чи не хоче оце він моїми грішми розплатитись з жидами?

- Тату, так не годиться говорити!

- Чому ж не годиться говорити, поки ще до вінця не дійшли? Ні, сину; сядь лише та порадься з батьком, з матір'ю. Хоч я чоловік і простий, але я тобі не ворог. Я твій батько, хоч ти зневажаєш і мене, і ввесь наш простий рід. Пшепшинський - голий, як пень. Він і їсть, і п'є, і дочок своїх зодягає й годує набор, поки жиди йому вірять і його бояться. Од мене він не покріпиться ні на один шаг. Дулю візьме од мене під самий ніс!

- Тату, коли не даєте, то й не лайте. Я беру жінку на свої руки і буду сам її зодягати на свої засоби.

- На твої, сину, засоби не можна гаразд зодягти й наймички, не тільки жінки, та ще й Зосі. Глянь на Пшепшинськівен! яких вони суконь тільки не носять! чого вони на голови не