Читати книгу - "Місто Боуган"

звичаї — це зараз димопільські звичаї, дуплиш?

Вона сердито скривилася.

— Це ми ще побачим, — сказала вона. — Ану вали у свої дюни срані, і начувайся мені, січеш?

Вона відштовхнулася від стінки стрип-бару. Принц Гладун провів її поглядом, а тоді знову присмоктався до своєї люльки й повільно та схвально кивнув, слухаючи перестук її шпильок і дивлячись, як косоока несе свою високу тугу попку.

Дженні відчула його погляд і озирнулася через плече.

— Навіть не думай, бля, — сказала вона.

На Дженні:

Чорні нейлонові лосини, прозорий чорний нейлоновий верх, сріблястий пояс для кинджала, а на голові безтурботно всаджений капелюх поркпай.

Прямувала вона до каварні «Го Пі Цзинь Оу-Кей». Квітень стояв пекучий, на лобі блищав піт. Піймавши погляд на своєму задку, вона дещо надумала. Навесні місто відкрите до всіх стихій, мов рана, і з неба точиться різке світло. Ширяли й репетували психовані пташки. Дівчина Цзинь снувала плани.

І та фігня про місяць — це ще найменша проблема. Почавши давати кредит завсідникам, піщані пайкі плюнули в очі іншим закладам. Не кажучи вже про акції на питво і шмаль, а також особливі методи злягань. А на думку Дженні Цзинь, вони заражали своїми забобонами курвів, продавців снів і шахраїв. А як вони трималися! Вони пожирали вогонь на узбіччі й вічно дуділи у свої кошмарні діджеріду[20]. Дженні дійшла до «Го Пі», увірвалася за двері. Побачила, що Вовчик Станнерс сидить над тарілкою каракатиці в імбирі. Він підвів на неї телячий погляд.

— Хвате нюні розводити, — сказала вона. — Мені своєї каші вистачає, січеш?

— Шо з тобов, дівчинко моя?

Він відклав палички й відіпхав тарілку. Уважний, як законний чоловік, бо загрузлий у своєму першому коханні, — таке навіть із Вовчиками трапляється, він узяв чашку й налив їй жасминового чаю з чайничка з бамбуковою ручкою.

— Пайкі піщані! — вигукнула вона. — Ніякого в них стилю, Вовче!

Він зітхнув. Хвильку подумав, а тоді хитро підморгнув їй. Він опустив на стіл свою маленьку пошрамовану руку долонею вниз, розчепіривши пальці, а другою рукою витягнув із внутрішньої кишені плаща десятисантиметровий кинджал. Встромив кинджал у дерев’яний стіл між розчепірених пальців — спершу повільно, потім швидше, а потім у шаленому темпі, так що ніж аж почав розпливатися. Трюки з ножами зазвичай відривали дівчину від клопотів, але сьогодні вона тільки слабко посміхнулася. І поклала долоню на його руку, щоб зупинити ніж. І тихо заговорила:

— Цигани перетворюють Димопіль на пекло сране, Вовче. А мені що, стояти й дивитися, що ці довбні виробляють?

Дженні підкурила нову сигариллу, видула кільце диму випнутими губками. Вовчик у габардинових штанах збудився. Тремтячою рукою поклав кинджал назад у внутрішню кишеню.

— Думаю, я знаю, що ти скажеш далі, — сказав він.

— Де зміни, на які ми так чекали?

— Я так і знав, що ти це скажеш.

Вона завела цю пісню ще на початку року. День у день, ніч у ніч. Дженні прихилялася до нього ближче, прихилялася губами до його вуха і, швидко лизнувши мочку один раз, одним ударом язичка, шепотіла:

— Ну, а зміни, Вовче? Де зміни, на які ми так чекали?

Тепер, по обіді в «Го Пі», вона зрозуміла, що в цьому хлопчині забагато відданості. Він не готовий діяти. І Дженні прийняла рішення. Без лідера піщані пайкі — як без голови: дегенерат, приречений на смерть. А Стиляги без її ручного хлопчика-Вовчика самі попливуть у руки. Один точно не переживе зіткнення — як не Гладун, то Вовчик. А якщо їй пощастить, то пропадуть обидва.

— Я ось про що хотіла поговорити, Вовче…

Вона відвернулася й натягнула трагічну міну, ніби їй було так боляче, що аж говорити тяжко.

— Що таке, мала?

— Це все Гладун, розумієш? Ніякої в нього, тіпа, пошани.

— Ти про що, Джен?

Вона різко вказала пальцем через плече на Допіль.

— Ще й п’ять хвилин не минуло, — каже вона. — Підходить такий, руки розпуска, як ніде нічо.

Куцим тільцем Вовчика Станнерса пробігла смертоносна лють. Він аж підскочив. Миска ластовиння, що правила йому за лице, почервоніла. Він вхопився за стіл своїми крихітними пошрамованими долоньками.

— Він… бля… шо?

Дзьоб правосуддя

Дивіться, як боуганський полісейський підсміюється щербатим ротом. Дивіться, як схрещує руки-окости на високій стійці у відділку, світить татухами, що символізують полісейські братерства:

Полісейська дубинка зі зміїною головою

Змотаний ланцюг

Юдина монета

На стійці стояла пляшка елю «Фенікс», він взяв її і присмоктався, потім відригнув кебабним подихом (із душком ягнятини) і знову відставив пляшку, витер рота й радісно поплямкав масними губами — маленький, як у ящірки, язичок вислизнув, полоскотав повітря: дивіться, кінчик язика щось вишукує.

З другого боку стійки випростався Логан Гартнетт. Він, поки м’ясний подих полісейського не розвіявся, трохи скривився — і так від дурман-люльки у шлунку кепсько.

— Гниль у тобі, друже, — сказав він. — Скоро вже твоя година.

Полісейський посміхнувся ще хитріше — зухвала пика скривилася під вибіленим сяйвом відділкових прожекторів.

На стінах відділку десятиліттями збиралися плями крові. Стіни ті були пофарбовані в зелений тюремний колір, і давні плями крові темніли на зелені, як чорнило. Полісейський поліз під стіл і витягнув пляшку державного віскі, показав. Логан покрутив головою — він не ганьбитиме свою горлянку сцяками кольору мандаринки. Довбень-полісейський ґречно кивнув — не образився, — видув ще один вогкий печінковий подих, а тоді легковажно спитав:

— І чого ж ви, містере Гартнетте, знову тут?

Логан подарував товстому полісейському найтоншу зі своїх посмішок.

— Здається, у вас може бути дехто, потрібний мені.

Цибатий розігрував останній план Манюні. Ціль: негайна пацифікація північняків. Коли надходила вогка весна, північняки ставали неспокійні, ятрили давні рани, плекали старі обрáзи. Треба негайно щось робити.

— Затримали ми її, — підтвердив полісейський, — ось тільки на Висотках це небезпечні ігри, розумієте? Не варт чіпати малих К’юзаків.

Логан, скривившись, передав полісейському згорток купюр. Жиртяй посміхнувся, взяв гроші, підніс до свого свинячого рила й понюхав, а тоді вийшов з-за столу.

— Роботу, звичайно, проробив сам містер Рід, майстер-м’ясник, — повідомив він. — Сказав передати вам, що тепер ви квити.

— Хай би що це значило, — відказав Логан.

Полісейський пожовклими від нікотину пальцями зняв зі стіни ключі. Розмахував ними, крокуючи вогким коридором, де тхнуло сечею. Прожектори гуділи над головою, кліпали, оживали, знову згасали. У коридорі виспівували давні привиди. А Логан, ідучи за товстим полісейським, заплющив очі — ще не оговтався від дурману з «Го Пі» — і слухав вереск давно мертвих феніїв[21], що всотався у стіни. Привидів тут не бракувало.