Читати книгу - "Усі вогні ­— вогонь"

Ці очі не твої… де ти їх узяв? // Граф Лотреамон, Пісні Мальдорора (IV, 5). Граф Лотреамон (справжнє ім’я Ісидор Люс’єн Дюкасс, 1846–1870) — французький письменник. ">[40] IV, 5.

Іноді я думав, що все пливе, перетворюється, тане, переходить само по собі з одного в інше. Кажу — думав, але, хоч як це безглуздо, маю надію, що це ще станеться зі мною. І от, хоча соромно блукати містом, коли в тебе родина і служба, іноді повторюю подумки, що, мабуть, уже пора вернутися до свого кварталу і забути про біржу, де я служу, і, якщо трохи пощастить, зустріти Жозіан і залишитися у неї на цілу ніч.

Хтозна-відколи я це собі повторюю, і мені нелегко, адже був час, коли я ні про що не думав, і варто було тільки торкнутися плечем уявної межі іншого повітряного кола, як з тобою стаються несподівані пригоди. Підеш пройтися, як ходять городяни, в яких є улюблені вулиці, і опиняєшся врешті майже завжди в чарівному царстві критих галерей: чи не тому, що галереї і завулки були завжди для мене таємною батьківщиною? Наприклад, галерея Гуемес, місце двозначне, де стільки років тому я скинув з плечей дитинство, ніби старий плащ. Року двадцять восьмого ця галерея була зачарованою печерою, де невиразні зблиски гріха змішувалися для мене із запахом м’ятних карамельок, і вечірні газети волали про убивства, і горіли вогні біля входу до підвалу, де йшли безконечні фільми реалістів. Жозіани тих років дивилися на мене насмішкувато і по-материнському, а я, з двома сентаво в кишені, ходив, як дорослий, заламавши капелюха, встромивши руки до кишень, і курив, на зло вітчиму, який напророчив мені, що я осліпну від сигарет. Найкраще я пам’ятаю запахи і звуки, і чекання, і спрагу, і кіоск, де продавали журнали з голими жінками та адресами удаваних манікюрниць. Мене вже тоді вабило до гіпсового неба галерей, до брудних дахових віконець, до штучної ночі, яка не відала, що поруч — день і по-дурному світить сонце. З удаваною недбалістю я зазирав у двері, за якими ховалися таємниці таємниць і ліфт піднімав людей до венерологів або й вище, у той уявний рай, до жінок з сумнівною мораллю і легкою поведінкою, як про них пишуть газети. Там лікери, переважно зелені, в маленьких чарках, і лілові кімоно, і пахне там, як із крамничок (як на мене — вельми шикарних), що сяють у пітьмі галерей безкінечною низкою вітрин, де є і кришталеві вази, й коробочки, і рожеві лебеді, і темна пудра «Рашель», і щітки з прозорими ручками.

Мені і тепер нелегко увійти до галереї Гуемес, щоб розчулено і водночас з легкою іронією не згадати юні роки, на межі падіння. Чари минулого не тьмяніють, і я любив блукати знічев’я, знаючи, що от-от ввійду у світ критих галерей, де кожна темна, запилюжена крамничка вабила мене більше, ніж вітрина широких нахабних вулиць. Ввійду в Галері Вів’єн або в Пасаж де Панорама, де стільки глухих кутів і завулків, що ведуть до крамнички букіністів або до бюро подорожей, що не продало жодного квитка; в маленький світ, що обрав ближнє небо, де шибки брудні, а гіпсові статуї простягають вам гірлянду; в Галері Вів’єн, за два кроки від буднів вулиці Реомюра або біржі (я на біржі служу). Ввійду в мій світ, — я і не знав тоді, а він таки був мій, — коли на розі галереї Гуемес я рахував студентські дрібняки і прикидав, піти мені в бар-автомат чи купити книжку або карамельок у прозорій обгортці; і курив, кліпаючи від диму, і торкався у глибині кишені до пакетика з невинною етикеткою, купленого з награною недбалістю в аптеці, куди заходять одні чоловіки, хоча й не сподівався використати його; надто я був бідний і надто по-дитячому виглядав.

Моя наречена Ірма ніяк не розуміє, чому я люблю блукати поночі центром міста і його південними кварталами; а якби вона знала, що особливо я люблю галерею Гуемес, то страшенно здивувалася б. Для неї, як і для матері, немає ліпшого місця, ніж диван у вітальні, і ліпшої розваги, ніж кава, лікер і те, що називається бесідою. Ірма — найсмирніша з жінок; я ніколи не розповідав їй про те, чим живу, і тому, напевне, стану добрим чоловіком і добрим батьком, чиї діти, до речі, будуть жаданими внуками для моєї матері. Напевне, так і узнав я Жозіан — ні, не тільки через те, адже ми могли зустрітися і на бульварі Пуассоньєр або на вулиці Нотр-Дам-де-Віктуар, а насправді ми вперше глянули одне на одного в самих надрах Галері Вів’єн, у затінку гіпсових статуй, що тремтіли в газовому світлі (вінки тріпотіли в запилюжених пальцях муз), і я одразу зрозумів, що тут її місце і не важко її зустріти, якщо ти буваєш у кав’ярні і знайомий з візниками. Можливо, це випадково, але ми зустрілися з нею, коли в світі високого неба, в світі без гірлянд, ішов дощ, і я вважав це знаком і не подумав, що просто зіткнувся з тутешньою повією. Потім я узнав, що в ті дні вона не відходила від галереї, бо знову пішли чутки про звірства сексуального маніяка Лорана, і їй було страшно. Страх надав їй особливого чару, вона трималася боязко, але не приховувала, що я їй дуже подобаюся. Пам’ятаю, вона дивилася на мене і недовірливо, й палко і розпитувала якомога байдужіше, а я не вірив собі і радів, що вона мешкає тут же, нагорі, і просився піти до неї, а не в готель на вулиці Сотьє, хоча там вона багатьох знала і їй було б спокійніше. Потім вона повірила, і ми сміялися вночі з того, що я міг виявитися лиходієм Лораном. Мансарда була достоту як у дешевій книжці, а Жозіан така чарівна і так боялася душителя, що лякав Париж, і пригорталася до мене, коли ми обговорювали його лиходійства.

Мати завжди знає, коли я не ночував удома, і, хоча нічого не скаже (це було б просто безглуздо), два дні дивиться на мене чи то боязко, чи то ображено. Я чудово розумію: Ірмі вона не пробалакається; але все ж набридло — материнський нагляд вже ні до чого,