Читати книгу - "Долина джерел"

171
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 93
Перейти на сторінку:
дверей — отак вони й наслухали, як шелестять їхні ж кроки. Боялися виходити, щоб не зустрітись раптом у темені коридора, бо тоді чи й утримають своє роз’єднання. Через це й прикладали вуха до дверей, і вуха ті їм боліли, дерево і тіло зливали свої атоми. Співали двері, а коли гримали, потягнуті продувом, вся їхня квартира начебто ходором ходила — вони спантеличено чекали, поки перестануть битися їм серця. Тоді знову сонно завмирали завіси в коридорі, на кухні, в кімнатах, сонна тиша проходила на блідих і тоненьких ніжках, позіхала маленьким ротиком у павучачу лапку.

...Екструдер схожий на величезну м’ясорубку: Семенів підсобник Вася стоїть на підставці і сипле в жерло поліетиленову крупу. «Трах-трах-трах!» — реве екструдер, перемелючи прозору свою їжу; біля зігнутого хобота сидить Семен, він зриває поліетиленову кишку, яка з’являється з хобота, і вставляє в розчинену форму. Стуляє її, і нога вже шукає під столом важіль — стиснуте повітря подається вгору і роздуває м’яку масу. Семен перечікує мить, тоді розчиняє форму і кидає на стіл свічку для ялинкової електрогірлянди. Підсобник зриває зі свічки задирки, підчищає ножиком і кладе у ящик готової продукції. Ліворуч стоїть ще більший екструдер, форма там на чотири деталі. Той сусідній екструдер реве, як поранений звір, однак глухому Чалому це байдужки. «Давай, давай, давай!» — кричить Чалий, і Семен підхоплює цей крик і собі: підсобник Вася загаявся, а екструдер просить їжі; підзатовкує крупу і додані до неї задирки. Семенова рука хапає кишку, кладе у форму — знову натиск ноги! На Семеновому лобі висіюється піт, думки його розкидано повзучі: десь там, над головою, небо і хмара, сонце і летить літак. Він загаюється зірвати кишку, вона вже завелика, тож не кладе її у форму, а кидає на стіл. Біла стежка побачилася йому серед жита, він іде й насвистує щось легковажне... Рука хапає кишку, затискає у формі, знову натиск ноги! Він бачить хату, де живуть його батьки, батько ходить і знімає розщепленою тичкою яблука. Яблука великі, жовті й запашні... «Давай, давай!» — горлає за спиною Чалий, і Семен підхоплює цей крик — підсобний засипає в жерло прозору крупу. Прозора крупа сиплеться з неба, град звалився з темно-синьої хмари й оббив навколо листя. Падали яблука й груші: град поціляв їх начебто кулями... Кишка з хобота вже не повзла, а бігла, і Семен зменшив нагрів. Піт стік йому поза вуха за комір... Олена стояла серед саду і їла збите градом яблуко. Білі зуби впивались у жовтий бурштин, жінка похлиналася соком і сміялася... Семен жбурнув на стіл готовий виріб. Підсобний почав здирати з нього задирки, і було в нього при цьому благе лице...

...Він ішов через цвинтар. Гуркотіли по шосівці авто, а в вухах стояв тихий вібруючий дзвін. Такий дзвін чув після роботи щодня, навіть коли лягав спати. Він подумав, що зараз, коли його ночі стали такі самотні, це вібрування вчувалося по-особливому. Де-не-де виднілися жінки в чорних хустинах, поливали на могилах квіти чи пололи бур’ян. В їхніх руках була неспішлива злагода, немов хтось завів їх на однакові оберти. Над головою притлумлено шуміли сосни, наче був цей цвинтар гойдалкою величезною і гойдав, гойдав: сосни й хрести. Сонце падало плямами на стежку. Семен ступав по тих плямах і думав, що вдома буде та ж таки роз’єднаність. Досі ні він, ні вона не виходили вечорами з дому, наче були прив’язані до нього невидимими линвами. Сиділи на розполовинених стільцях і очей не могли відвести від розполовиненого зображення. Відтак гучав у голові в Семена знайомий дзвін, наче поселився там у ньому бджолиний рій. Тіло ватіло — ляльками вони ставали закоконілими і жили отак, чогось надчікуючи. Очі бачили сині видива в телевізорі, а вуха були аж надто нашорошені, адже повсякчас чекали, що заспівають раптом двері і прошелестять тихі, обережні кроки, звук яких покриватиметься затаєним диханням...

...Він стоїть на хіднику навпроти п’ятиповерхового будинку, облицьованого білою плиткою; на балконах вивішено білизну; їхня квартира на п’ятому поверсі, але там не вивішено білизни: порожні вікна холодно поблимують на нього, наче велетенські окуляри. Мав перетнути вулицю і двір, а тоді піднятися по сходах. Був би ще один вечір без кінця, вечір, як поросле бур’яном поле, по якому блукають, згубившись, дві куріпки. Ступають м’якими втомленими лапками і йдуть — одна попереду, а друга позаду. Не бачать одна одну, адже шлях їхній — коло: жодна не пришвидшить кроку і жодна не підбіжить.

Семен засвистав легковажно, підлаштовуючись під мелодію того дзвону, що бринів у вухах. Двоє юних дівчаток скинули голівками на той посвист і здивовано захихотіли. Він засміявсь і собі, несподівано підморгнувши дівчаткам, і ті, перелякані, задріботіли, поблимуючи загорілими тугими литочками. Він пішов за ними, бо це й стало тією ниткою, яка могла відвести його від цього нерозумного стовбичення; дівчатка повернули голівки, наче були то надчутливі локатори, він ішов за ними важко й утомлено. Дзвін тремтів йому в голові, він усе ще посвистував, витягши губи; дівчата були вже наче кури, у слід яких упала лисиця, підкудкудакнули одна до одної, хихотнули і заблимотіли литочками вже так швидко, що він здивовано зупинився і обірвав свист.

Це було те саме перехрестя, тільки зникла калюжа, машини вільно гуляли по асфальті, і проїхав, гуркочучи по рейках, трамвай. В трамваї він побачив тих-таки дівчаток-утікачок, обличчя їхні були крижані. Вони пронесли повз нього по парі замерзлих криничок-поглядів, дві пички, гарненькі й холодні, і в тих пичках він знову побачив те, що завжди його вражало: світ далекий і чужий, світ, до якого вже ніколи йому не дотягнутися. Дівчата дивилися поверх його голови, і він раптом відчув на плечах важкі сині брили неба, широкого до безуму і до безуму байдужного.

Купив на розі чотири пиріжки і пішов без напряму, пожовуючи, наче хотів наздогнати те, про що й думати забув.

2

Коло нього сиділа молода самотня жінка, і він мимохіть поблимував на її фосфоризуючі коліна. Екран нагадував телевізор, і дивився Семен на нього напівсонно. Жінка відчувала його погляд, вряди-годи

1 ... 36 37 38 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долина джерел», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Долина джерел"