Читати книгу - "Віннету ІІ"

171
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 146
Перейти на сторінку:
і сюди ніхто не зайде.

Я негайно замкнув двері, але, щоб не викликати підозр у лейтенанта, залишив ключ у дверях.

— У спальню повинні увійти всі до одного, — давав далі вказівки Вірна Смерть. — Ковалі сильні, як ведмеді, тому знадобляться всі наші люди.

— Ви сьогодні не такий, як завжди, капітане.

— Ситуація сьогодні теж не така, як завжди, лейтенанте.

Він підштовхнув мене до дверей, що вели до вітальні, і тут повторилася та ж сцена, що й біля входу: я прикинувся, що підбираю ключ, і незабаром відчинив двері. Коли всі увійшли, Вірна Смерть взяв ліхтар у лейтенанта і посвітив на двері у спальню.

— Сюди! — покликав він. — Тільки тихо!

— Запалюємо ліхтарі зараз?

— Ні. Тільки в спальні.

Вірна Смерть робив усе, щоб у спальні бандити не відразу розпізнали «сплячих ковалів». Водночас треба було встигнути завести в спальню і замкнути там усіх п’ятнадцятеро, інакше нам довелося б тримати їх під прицілом ще й у вітальні, а людей у нас було обмаль.

Украй обережно я відімкнув останні двері. Вірна Смерть посвітив ліхтарем, зазирнув до спальні і шепнув:

— Сплять як убиті. Швидко і без шуму! Лейтенанте, вперед!

І він заштовхнув лейтенанта в спальню, не давши йому часу ні збагнути, що коїться щось недобре, ні заперечити «начальникові». Всі інші поспішили за ним, і як тільки останній негідник переступив поріг, я зачинив двері, повернув ключ і вийняв його з замкової щілини.

— Кілки, швидше! — прошипів Вірна Смерть.

Кілки були такої довжини, що досягали від дверей до протилежної стіни кімнати. Тепер виламати двері могла хіба що людина з силою слона. Щойно клітка надійно зачинилися за пташками, я кинувся до сходів, що вели на горище.

— Ви не заснули? — запитав я, задерши голову. — Вони в пастці. Спускайтеся.

На мій заклик ковалі та їхні друзі скотилися до нас сходами.

— Бандити в спальні. Тепер троє з вас вийдуть у двір і підіпруть зовні віконниці. Сторожіть їх гарненько, і, якщо хто-небудь посміє запхати носа у віконце, пустіть йому кулю в чоло.

Я випустив трьох чоловіків із дому. Усі інші пройшли до вітальні. Зі спальні спочатку долинув невиразний гомін, а потім — дикий галас. Бандити виявили, що їх обдурили і замкнули, запалили ліхтарі і при світлі побачили, хто лежить у ліжку. Почулися погрози і прокляття, двері задрижали під ударами.

— Негайно відчиніть, а то вам кінець! Ми рознесемо весь дім! — кричали зі спальні.

Погрози не дали їм бажаного результату, і вони спробували вибити двері, але все ж зусилля були марні: жердини намертво заклинили двері, потім за шумом і вигуками ми визначили, що вони відчинили вікно і пориваються зламати віконниці.

— Не можу! — крикнув хтось. — Віконниці підперті ззовні!

Знадвору пролунав грубий крик:

— Гей, ви там! Ви в пастці! Геть від вікна! Перший, хто висунеться, дістане кулю в чоло!

— І вирушить просто в пекло! — голосно додав Вірна Смерть. — Біля дверей виставлено варту, і людей у нас достатньо, щоб перестріляти вас, як куріпок. Запитайте вашого капітана, він дасть вам слушну пораду, що робити!

Стишивши голос, старий звернувся до мене:

— Беріть ліхтар, рушницю і ходімо на горище. А ви, містере Лянґе, запаліть тут світло.

Ми піднялися на горище і підійшли до діри, що була якраз над серединою спальні. Без труднощів знайшли відірвані дошки. Ми замаскували ліхтар у складках балахона і зазирнули вниз. У спальні горіло кілька ліхтарів, і все було видно, як на долоні.

Бандити стояли тісною купкою. Вони вже розв’язали обох бранців, витягли їм кляпи. Капітан щось втовкмачував своїм людям, мабуть, пояснював становище, в якому всі вони опинилися, але так тихо, що ми, як не прислухалися, не могли розчути жодного слова.

— Ого! — раптом виразно почувся голос лейтенанта. — Здатися добровільно? Скільки їх тут, щоб вимагати нашої капітуляції?

— Їх достатньо, щоб за п’ять хвилин перестріляти вас усіх, якщо не здастеся! — прокричав Вірна Смерть.

Немов за командою, всі підняли голови і спрямували погляди на нас. І в ту ж мить десь іздалеку долинув грім пострілу. Спочатку один, потім другий. Вірна Смерть миттю зрозумів, що відбувається в місті, і як слід скористатися непередбаченим щасливим випадком.

— Ви чули?! — крикнув він. — Ваші приятелі пішли в гості до Кортéсіо, і він пригостив їх на славу. Все місто повстало проти вас. Ми заздалегідь дізналися, що ви збираєтеся до нас, і приготували вам такий прийом, про який ви і не мріяли. Тут не потребують послуг ку-клукс-клану, тому краще б вам здатися, панове. У вітальні, біля спальні, сидять дванадцять осіб, під вікном шість, на горищі — ще шість стволів тримають вас на мушці. Мене звати Вірна Смерть, і, якщо ви складете зброю, ми не будемо судити вас занадто суворо. Запам’ятайте, маєте ще десять хвилин, потім починаємо стріляти. Більше нам нема про що з вами розмовляти.

Він поклав дошку на колишнє місце і тихо промовив:

— А тепер бігом на допомогу Кортéсіо!

Ми прихопили з собою ще двох чоловіків із вітальні, де тепер залишалися тільки Лянґе з сином, і двох із двору, де для охорони вікна цілком вистачало однієї людини, і помчали до будинку мексиканця. Пролунав ще один постріл, і в світлі спалаху я помітив біля будинку кілька фігур у балахонах. Ще кілька людей вибігли з-за рогу й зупинилися. Один із них злякано крикнув, як мені здалося, голосніше, ніж збирався:

— Біля задніх дверей теж стріляють! Там нам теж не пройти.

Я кинувся на землю і підповз ближче. Тепер я чув усе, про що вони говорили.

1 ... 36 37 38 ... 146
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віннету ІІ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Віннету ІІ"