Читати книгу - "Спокутий гріх"

за стайнею. Бігла, накривала собою дитину, просила чоловіка зупинитися. Тоді сповна отримувала і вона, й син.

Але ніхто в селі не жалів її, не біг на допомогу…

Я відмінно закінчила школу. Думала, тато не відпустить вчитися далі. Але була приємно здивована, коли ми з ним поїхали до обласного центру здавати документи для вступу до педагогічного училища. Після закінчення навчання батько доклав усіх зусиль, щоб я повернулася у село вчителькою початкових класів. Там планував мені окрему хату збудувати, заміж видати, за кого сама виберу. Для мого щастя нічого не шкодував. Це вже я зрозуміла.

Про інших доньок навіть не згадував. Як закінчили школу-інтернат? Чи пішли вчитися? Чи, може, працювати? Де будуть жити? Здавалося, його це зовсім не обходило. Наче ці діти померли разом з Ганною…

Вперше моє життя кардинально змінилося, коли у село приїхав старший лейтенант Дмитро Бушко, який закінчив Ярославське фінансове училище й служив у Полтаві. Він давно писав листи кохання моїй подрузі Ярославі. Все явно йшло до весілля. Та разом з Дмитром полюбуватися гірськими пейзажами приїхав його друг — молодий офіцер — Борис Макаров».

— Стоп! — раптом застукало в голові Емілії. — Борис Макаров! Це ж… Мій дідусь! Батько мами. А Марія… Моя бабуся. Значить, то є сповідь… Бабусі? А Ганна — її мати й моя прабабуся?

«Це було кохання з першого погляду, — з неабиякою зацікавленістю продовжила читати Емілія. — Ввечері, на сільських танцях, куди мене ледь не силоміць привела Ярослава, бо шукала зустрічі з Дмитром, ми познайомилися. Борис провів додому. Коли поїхав — ми листувалися. А через рік Макаров знов повернувся у село й прислав сватачів. Батько не заперечував, як і обіцяв. Хоч важко пережив моє одруження. Адже його мріям не судилося здійснитися. Я не залишилася у селі. Через кілька днів після весілля поїхала за чоловіком у Полтаву. Ще кілька років навідувалася додому влітку. Та, коли батько помер, до мачухи не приїжджала.

Наше життя з Борисом можна було б назвати ідеальним, якби не ситуація з дітьми. Я довго не вагітніла. Минули роки, поки нарешті відчула в собі життя. Радості не було меж. Адже до кого ми з чоловіком лише не зверталися. Лікарі тільки руками розводили. Мовляв, причин не вагітніти немає. Обоє здорові.

Та за радістю, як відомо, слідом ходить біда. Наш хлопчик прожив недовго. Я не тямилася від горя. Здавалося, не відчувала землі, якою ступали мої ноги.

І знову потекли дні за днями. Сірі будні. Лікарі заспокоювали. Казали: не я перша, не я остання. Діти ще будуть. Ми ж молоді… А я не вагітніла…»

Емілія на мить зупинилася.

Встала з дивану. Підійшла до вікна. На вулиці, як завжди, гамірно бігали діти.

«Бабуся не могла завагітніти, — задумалася. — Поховала дитину… Наші долі чимось схожі…»

«Цей день я називаю своєрідною точкою відліку у своєму житті, — відкрила черговий листок Емма. — Він поділив моє існування на цій грішній Землі на до і після…

Якось увечері в гості зайшла подруга дитинства Ярослава. Вона таки вийшла заміж за Дмитра. Ми жили поруч, в одному військовому містечку. Чоловіки разом служили. Славка розповіла моторошну історію, яку чула від своїх батьків. Виявляється, її покійна бабуся — колишня сільська повитуха Мелана. Саме вона приймала пологи у моєї матері Ганни.

Молода жінка страшенно боялася свого чоловіка Михайла, бо народжувала лише доньок. Він же очікував хлопчика. Який зиск з дівчинки у селі? Хіба годуй та одягай. Зайвий рот. А син — сила, чоловічі руки, батькові допомога. То ж котрий чоловік прагнув, щоб йому дружина одних доньок на світ приводила, як Ганна. Першу дівчинку Михайло стерпів. З ким не буває. Коли народила другу — довго не розмовляв з жінкою. Навіть про хрестини не хотів домовлятися. Після третьої — суворо попередив повитуху, що його терпінню приходить кінець. А після четвертої — мов божевільний заскочив до кімнати, де лежала вимучена породілля, ухопив за волосся й ледь не забив до смерті. Якби не стара повитуха, якій також дісталося, там би й прибив.

Коли Ганна зрозуміла, що вагітна п’ятою дитиною — вирішила не ризикувати. Краще взагалі не народжувати. Четверо має. Досить.

Уночі навідалася до місцевої ворожки. Та дала якесь зілля, аби дитина відійшла. Але час минав, живіт ріс. Відвар не допомагав.

Уночі знову навідалася до ворожки. Та пообіцяла, що скоро життя у ній замовкне. А, щоб цей плід остаточно зійшов, дала ще якусь засушену траву. Його страшний відвар треба було випивати по одній ложці на день.

Ганна приготувала смертельну отруту й вечорами, потайки від усіх, гірко плачучи, випивала. У ній вже прокинувся материнський інстинкт. Ще чула слабенькі поштовхи свого маляти під серцем, які щодня стихали. Усвідомлювала, який страшний, смертельний гріх коїть. Але вороття не було. Жінка тихо ридала й пила, допоки ворушіння у ній не замовкло повністю.

А тоді злякалася.

Як народжуватиме мертву дитину? Адже то не звичайні пологи, де плід сам виходить. Перейми не почнуться…

Зустрілася з повитухою і все їй розповіла. Лише благала, аби таємниця не розкрилася, бо тоді Михайло вб’є не тільки її, але й дітей.

Від почутого Мелана ходила сама не своя. Якось під покровом ночі навідалася до відьмарки. Розпитала, що та давала Ганні пити і чи можна якось зарадити скоєному.

Стара лише розсміялася їй в обличчя. Сказала, що, зважившись пролити власну кров, Ганна свідомо продала душі своїх нащадків аж до четвертого коліна… Четвертого! І спасіння у цьому одне — каяття… То ж себе й маля вона вже не врятує, але… Якщо покається — має шанс врятувати невинні душі.

Та як не просила повитуха Ганну зізнатися в усьому й прийти до сповіді — та не погоджувалася.

Розуміючи, що ситуація серйозна, Мелана дала вагітній спеціальний чай, щоб викликати перейми. Адже життя у ній замовкло, то ж чекати нічого. І так дев’ятий місяць уже закінчується. Пора.

Час пологів видався страшним. Серед білого дня настала